Вони знайшли Азіза-бабу в нашвидкуруч поставленій юрті. Старий помирав. Біля руїн Шейх-Елі вишикувалися чорні напівпрозорі духи. Очікували, коли Азіз-баба зможе до них приєднатися. Невістки готували старого до переходу, курили юшан і часто поправляли під ним подушки. У юрті були темно й душно від пахощів та смолоскипів. Аслан, що сидів біля ліжка діда, утер великі віслючі очі, побачив Ніязі й кинувся його обіймати. Хлопчик-лисеня ледь вирвався. Старий поволі повернув до новоприбулих голову і, як доброму знайомому, кивнув Таргові, зробив жест невісткам — і ті ледь не за руки витягли з-за спин Талавіра й Ма хлопчика із солі та посадовили біля старого.
— Наче знав, що він прийде, — прошепотіла у вухо Талавіра Ма.
Азіз-баба й Тарг обмінялися кількома фразами, а потім брат Амаги облизав великий палець і торкнувся ним лоба Азіза-баби, наче тавруючи чи благословляючи сіллю.
— Йому стало зле після світіння Йилдиз, коли амазонки та армійці знову почали сваритися. Аслан каже, ледь до бійки не дійшло, — стишено відказав
Ніязі, спостерігаючи за дивним ритуалом хлопчика — Золотої Колиски.
— А чого вони сперечалися? — запитав Талавір.
— Вирішували, що робити. Ніхто не вірить, що Старші Брати дадуть нам спокій. Якщо Сфені вдалося втекти й вижити, вони точно повернуться, — так само пошепки відповіла Ма. Нарешті невістки поправили всі подушки, сховали ароматні суміші й пропустили їх до Азіза-баби.
Від нього пахло старістю. Старійшина Ак-Шеїх іще дужче змалів і нагадував дитину, що заплуталася в пелюшках. Дрібне зморшкувате обличчя дихало спокоєм. Азіз-баба примирився зі смертю. Усе, що вони хотіли в нього запитати, тепер видавалося незначущим.
— Я завжди прагнув найкращого для цієї землі, для людей, які тут живуть,
— немов змія, прошелестів Азіз-баба й потягнувся за рукою Талавіра. — Тому ти мусив зустрітися з джадалом і вивести його з Ак-Шеїх. Хіба Азіз-баба вчинив аж так погано? Ти знайшов головне — самого себе. Хіба це не варте пройденого шляху? А ти? — Окуляри Азіза-баби блиснули в бік Ма. — Я оберігав Бекира, і не тому, що хотів використати його. Я останній чильтани, останній нащадок
Сакатево. У Бекирові я бачив свого учня. Але найдужче я завинив перед тобою.
— Старий потягнувся до Ніязі. — Моє талановите дитя. Проте ти й без мене став співцем пам’яті.
Очі хлопчика-лисеняти заблищали від наближення сліз. Жаль переміг образу. — Щомиможемодля тебезробити? — запитавНіязі.
Азіз-баба похитав головою.
— Ви зробили найголовніше — розбудили тих, хто мав прокинутися. Мій час тут нарешті закінчився. Дружини вже зачекалися, солодкі гурії теж. Мої вчителі і всі, кого покликав Сакатево до мене, уже п’ють вина в джанаті. Далі ви самі. Майбутнє Кіммерика належить вам.
У юрті запанувала важка тиша. Між Талавіром і Ма протиснулася Чорна
Корова. Вона була сумна й водночас рішуча.
— Ви можете нам допомогти з цим? — Дівчинка поклала в долоню старого зіжмаканий аркуш.
Ніязі зиркнув на неї з осудом: що значило її завдання перед обличчям близької смерті. Але старий кивнув і попросив онука піднести папірець ближче до його очей. Руку Чорної Корови охопило рівне полум’я, утворюючи смолоскип, щоб Азізу-бабі було краще видно. Чильтани дуже довго вдивлявся в написане.
— Ха! — видихнув нарешті Азіз-баба. — А хіба не він це мав би прочитати? Це ж належало йому? Пробач, що не впізнав тебе в Мамаї, — старий подивився на Тарга.
— Він не пам’ятає цих букв, як і я. І життя Мамая він теж згадувати не хоче, — замість хлопчика відповіла Ма. — Але я впевнена, що саме цей аркуш я забрала з паперів Мамая перед тим, як утекти зі Станції. Потім він опинився в
Марка Дороша, який і передав його Чорній Корові.
— Бачиш ці цифри? — Кривий палець Азіза-баби вказав на ряд символів.
Ма схилилася нижче.
— Дата? Діва пробуджена… Вона ж сьогоднішня.
Тепер усі відчули, що це не просто клаптик газети.
— Що там?
— Нічого особливого, — проказав Азіз-баба. — Послання Мамая нам. Ти ж знаєш, що він міг бачити майбутнє, можливо, навіть торкатися його. Тут сказано, що сьогодні війська Старших Братів пішли на країну Діви.
— Хіба вона не була ними захоплена раніше, ще до Спалахів? — запитав
Бекир. — Про це ж ідеться в усіх агітках Старших Братів?
— Судячи з того, що тут написано, — Азіз-баба погладив аркуш, наче він був живим, — ні. Старші Брати воювали в Кіммерику, але їм так і не вдалося захопити країну Діви. Хоч Богиня і спала. Хрін вони отримають, а не її — тепер, коли Діва прокинулася. — На обличчі старого з’явився хитрий вираз, наче в бешкетника, якому вдалося провернути нечувану витівку. — Азіз-баба все сказав.
Лишіть мене з онуком, у вас є про що подумати.
Усі по черзі припадали до руки Азіза-баби й виходили з юрти. Залишився заплаканий Ніязі. З юрти він мав вийти чильтани — співцем пам’яті, пастухом духів цієї землі.
На виході вже чекали амазонки та армійці. Виявилося, що воїни дізналися про послання Мамая і тепер сперечалися, що робити далі.
— Поки війна на материку, Старші Брати не чіпатимуть Кіммерик! —
пролунав над головами голос Гікії.
— Ми маємо їм допомогти! — закричали інші.
