— Шо он себе атмачіл?
— Та ну, ладно, Ведмідь. Карочє, варю я тут недавно кускус. Він шось сухий і сухий. Я кажу: "Щось цей кускус ніяк не набухне". А він на це: "Може, його треба просто правильно ласкати?.."
В кухню заходить Вася. Ура. Відведе від мене удар. Вася заходить з довольною мордою. Шось придумала.
Вася:
— Українська література в картинках — це журнал "Ппейбой".
Ведмідь:
— І Ленін такой маладой… і Кобзон співає.
Вася:
— Якби мене назвали Муслім Магомаєв, я би, сука, вмерла.
Грізлі:
— От ти і спалилась. Це був Іосіф Кабзон.
Вася:
— Неважливо. Муслім Магомаєв… — смакує Вася. — Прикинь, тебе назвали би, як кашу з фруктами?!
— Боже, тьолки, які ви дурні, — кажу я. — Треба зняти по вас серіал. І показувати на МТV. Бо це реально МТV-шний формат — така тупа хуйня.
— Шо? — в один голос вони.
— А шо? Це не я сказала про нашу жизнь. Це Гапа.
— Шоу… — захланно випучила свої гарні карі очі Вася.
— Сценарій — Васіліса Васіна, режисер — Михайлина Медвідь, ведуча — Ірена Карпа. Моя авторська програма, карочє. — Патентую я.
— Генеральний спонсор — тампони "Красная Шапочка", — рішає Медвідь.
— Копірайт народний! — несе мене.
— Стиль ведучої — гамно, — закінчує титри Вася.
Колись у мене був бойфренд росіянин. Хороший такий був. Пухленький і кучерявий. Міг пити водку з друзями. Міг не пити. Не вмів грати на балалайці. Бив свою жену, але не мене, бо я йому пообіцяла сірчаної кислоти в очі. В нас, західних українців, свої традиції. Коротше, жили ми з ним довго і щасливо, Медвідь у нас час від часу проживав. А потім ми вирішили розійтися. І ділити імущєство. Але то тільки я так вирішила. Він імущєство ділити не хотів, все лишав собі. Аргументуючи це тим, що в мене є машина Білочка, а в нього нема. Ну і шо, думали ми з Ведмедем. У нього є машина Кораблик. На яку я теж могла претендувати, якби була падлюкою, — бо юридично Кораблик перебував у власності нашої сестриці Гапочки. Але ж я не падлюка. Я просто хотіла забрати свої книжки, кілька картин, може, ще столик і, якщо вже мій екс зібрався, як він стверджував, продавати квартиру, симпатичний комодик із нашої екс-спальні. І справді, чого задурно віддавати покупцям такі ексклюзивні дерев'яні предмети старовини?
І тут він заївся. Спершу прикидався, кажучи таке: "Ти сходи в ЖЕК і випишися з хати, а я завтра тобі відправлю грузовик з усім, що ти просиш". Я хоч тьолка, але ж не білявка, тож відповідала таке: "Ну ні, давай спершу я пришлю машину, Медведець проконтролює, чи ти все поклав, що треба, а тоді мерщій піду і випишуся, га?" І от якраз ТУТ він вз’ївся. Заверещав не своїм голосом, затупотів ніжками, забризкав слиною, як той бахчисарайський фонтан: "Ти ніхто, розумієш, ніхто!!! Ти не маєш права ні на що претендувати! Ну, сука, тепер ми з тобою по-іншому говорити будемо…"
Ну, ніхто так ніхто. Буддисти на таке ващє би не образилися. І я з ними за компанію. От тільки за те, що цей індонезійський комод вже вдруге (вперше було десь рік тому, коли я виїздила з нашої екс-хати і сумно зирила на сумно вичищений від моїх трусів і шкарпеток комод) призвів мого екса до барвистої істерики, ми з Ведмедем і Васею стали називати його Комодом.
Так він і жив. Ні про що не підозрюючи, знищуючи мої сторінки в Інтернеті (бо ж на його сервері висіли!), надзвонюючи моїм друзям, розповідаючи їм про те, яка ця Карпа захланна сука, і, може, вони поговорять зі мною, і я схаменуся і вирішу експрес-методом наш жиліщний вапрос. Але нема комода — нема експрес-методу. Нема експрес-методу, звучить погроза мені і, що страшніше, машині Білочці, котра ж не може пулятися сірчаною кислотою у відповідь на відривання їй бампера чи дряпання її червоних лакових бочків пилкою для нігтів актуальної комодівської
Так що ми ховаємося. Не кажемо, в якій зловісній новобудові з червоної цегли на проспекті Науки ми живемо і в якому ряді парковки справа від під'їзду номер один стоїть машина Білочка… Ми з Ведмедем і Васьою зачаїлися й вагаємося навіть запрошувати в гості друзів із колишнього життя. Бо ж вони знають нашого Камодіка. І він їх теж вважає друзями, і точно захоче вивідати правду-матку про те, де живе це сучище, нездатне вирішити проблеми з київською пропискою.
Друзі, тим не менш, у гості хотіли. Шо дєлать, пацани?!
Ми сиділи на кухні, милувалися зелено-рожевими смугами на стінах і міркували про гостьову долю нашого друга Бабая. Він із Комодом ділив захоплення парашутизмом. Літаючі меблі — нова тенденція аматорської авіації.
— Та нє, не можна сюди привозити Бабая. Він розкаже Комоду, де ми живемо. Чи, може, просто після візиту виколоти йому очі? — міркую я.
— Нє-е-е, ми скажемо йому, що якщо він здасть нашу адресу, ми підріжемо Комоду стропи в парашуті… — От зловісний Ведмедець.
— А обрізані стропи зв'яжемо хвостами дохлих чорних кішок, — грін-пісівка Вася.
— Ну, або просто Бабая прив’яжемо до батареї, щоби не з’їбався. — Секс-стурбована я.
— Ага. Чорними кішками! — Ведмідь.
— Нє, — каже урочисто Вася, — нещасливими трусами.
Запала урочиста пауза.
