«Як щось знаєш, то мовчи. Мовчатиму, уже хоч би з сорому і щоб пожаліти людей, ну так, із соціальної делікатності. Моє тверде бажання — щоб контроль розуму над дотриманням правил пристойності не ослаб у мене до кінця. Але ж я бачив Його, нарешті, нарешті. Він був у мене тут, у залі, прийшов несподівано, а все ж давно сподіваний, я добре з Ним набалакався, одне тільки неприємне у всьому тому: ніяк не зрозумію, чого я весь час тремтів — чи тільки з холоду, чи перед Ним. Може, я прикидався, чи Він прикидався, що холодно, щоб я затремтів і тим самим пересвідчився, що Він тут, насправді, власною особою? Бо ж дуже добре знає, що ніякий дурень не тремтітиме від своєї власної химери, що вона самому йому приємна, то чого ж тут бентежитись і тремтіти? Чи Він мене мав за дурня і, напустивши собачого холоду, вроїв мені, що я — не дурень, а Він — не химера, бо я тремчу зі страху і збентеження? Він на все здатен.
Як щось знаєш, то мовчи. Навіть перед собою мовчи. Вимовч усе на цей нотний папір, поки твій товариш ineremo*, з яким ти смієшся, далеко від тебе в цій самій залі мордується над translation** любого чужого на ненависне рідне. Думає, що я компоную, а якби побачив, що я пишу слова, то згадав би, що й Бетховен робив те саме.
*У самотині
** Перекладом
Цілий день я лежав у темряві хворий, нестерпно боліла голова, раз по раз нудило, як завжди під час важких нападів, а надвечір несподівано й майже раптово полегшало. Суп, який мені принесла господиня (Poveretto!*), я вже не виблював, потім ще випив з радощів келих червоного («Bevi, bevi!») і зненацька відчув таку впевненість, що навіть дозволив собі сигарету. Міг би й вийти з дому, як напередодні було домовлено. Даріо М. виявив бажання повести нас до перенестського клубу, відрекомендувати верхам містечкової громади й показати нам приміщення клубу, більярдну та читальню. Він добрий чоловік, і не хотілося його ображати, тому ми погодились,— а все окошилося на самому З., бо я через напад головного болю змушений був лишитися вдома. Після pranzo він, скривившись, почвалав із Даріо вниз, до мешканців полів і лагун, а я залишився вдома.
* Бідолаха!
Сиджу сам тут, у залі, біля вікон, які зачинив віконницями, спиною до них, і читаю при світлі лампи К'єркегора про Моцартового «Дон Жуана»194.
Враз я відчуваю пронизливий холод, наче взимку в напаленій кімнаті, коли раптом відчиниться вікно на мороз. Проте холод іде не ззаду, не від вікон, а спереду. Я підводжу очі від книжки, дивлюся в залу й бачу, що, мабуть, повернувся З., бо я вже не сам: хтось сидить у сутінку на канапі, яка разом зі столом і стільцями стоїть ближче до дверей, майже посеред кімнати, де ми вранці снідаємо,— сидить у куточку канапи, закинувши ногу на ногу, але це не З., а хтось інший, менший за нього, далеко не такий ставний і взагалі якийсь простацький. А мене й далі огортає холод.
— Chi è costà?*— гукаю я трохи здавленим голосом, підводжуся, впершись руками в поруччя крісла, і книжка падає в мене з колін.
* Хто там?
І дивний гість спокійно, повільно відповідає мені наче не своїм, якимось натренованим голосом з приємним носовим резонансом:
— Говори собі німецькою! Шпар давньою ядерною німецькою мовою, навпростець, без усякого туману. Я розумію її. Це якраз моя улюблена мова. Часом я взагалі лише німецьку й розумію. До речі, накинь пальто, а також візьми капелюха й плед. До тебе добирається холод. Ти вже скоро зубами цокотітимеш, ще й застудишся.
— Хто це насмілюється казати мені «ти»? — питаю я сердито.
— Я,— відповідає він.— Я, з прихильності до тебе. Ох, це ти тому, що сам з усіма на «ви», навіть із цим своїм джентльменом-гумористом, крім одного тільки вірного приятеля ще з часів дитинства, який тебе називає на ім'я, а ти його ні? Нічого, потерпи. Такі вже між нами стосунки, щоб бути на «ти». Ну, то як? Одягнешся в щось тепле?
Я вдивляюся в сутінок, сердито поїдаю його очима. Це худий, як тріска, чоловік, далеко не такий високий, як З., навіть менший за мене, у спортивній шапці набакир, з другого боку з-під неї вибивається на скроню рудавий чуб, вії також рудаві, очі почервонілі, обличчя сірувате, кінчик носа трохи скривлений, поверх трикотажної сорочки в поперечну смужку — картата куртка з закороткими рукавами, з яких стирчать руки з товстими пальцями, бридко прилиплі до ніг штани й жовті зношені черевики, які вже давно що чисть, що не чисть. Босило. Бандит. І голос, вимова — наче в актора.
— Одягнешся? — перепитує він.
— Я хочу насамперед з'ясувати,— кажу я стримано, хоч сам аж тремчу з люті,— хто наважився забратися сюди і всістися у мене в кімнаті.
— «Насамперед»,— перекривлює він мене.— Іч як гарно. Але ти надто гороїжишся на кожні відвідини, які вважаєш несподіваними й небажаними. Я ж не того прийшов, щоб запросити тебе в якесь товариство, підлещуватись до тебе чи затягти тебе на музичну вечірку. Я прийшов, щоб побалакати з тобою про справи. Одягнешся ти чи ні? Що то за балачка, як цокотять зубами.