Сиджу ще кілька секунд, не спускаючи його з ока. А мороз, що йде від нього, пронизує мене наскрізь, я почуваю себе перед ним у своєму легенькому вбранні безборонним і голим. Тому йду по теплий одяг. Устаю, заходжу в перші двері ліворуч, де моя спальня (друга — далі з того самого боку), дістаю з шафи зимове пальто, яке ношу в Римі, коли дме трамонтана195, і яке змушений був узяти з собою, бо не знав, де його лишити, надягаю капелюха, беру дорожній плед і в такому спорядженні повертаюся на своє місце.
Він і далі сидить на канапі.
— Ви ще тут,— кажу я, зводячи комір пальта і вкутуючи пледом коліна,— хоч я виходив і повернувся назад? Це мене дивує. Бо я маю велику підозру, що вас тут нема.
— Нема? — перепитує він натренованим голосом з носовим резонансом.— Чому це нема?
Я. Бо вкрай неймовірно, щоб хтось з'явився сюди до мене ввечері, розсівся тут, забалакав німецькою, напустив холоду та ще й заявив, буцімто хоче обговорити зі мною справи, про які я нічого не знаю і знати не хочу. Набагато ймовірніше, що це спалах хвороби, я кутаюсь, бо мене морозить від гарячки, але свідомість моя затьмарена, і я пов'язав той мороз із вашою особою, бачу вас тільки тому, щоб бачити джерело морозу.
Він (сміючись спокійно й переконливо, немов актор). Яка нісенітниця! Яку глибокомудру нісенітницю ти верзеш! Це те, що доброю давньою німецькою мовою називалося дурницею. І як же мудровано! Мудрована химерія, просто наче з твоєї опери. Але ж ми тут не музику тепер компонуємо. А крім того, це чистісінька іпохондрія. Не втішай себе даремними надіями! Май крихту гордості й не поспішай гнати втришия свої п'ять почуттів! Ніякий у тебе не спалах хвороби, а невеличкий напад при дуже доброму юнацькому здоров'ї. А втім, пардон, я не хотів би бути нетактовним, бо ще хтозна, що таке здоров'я. Але твоя хвороба, голубе, так не спалахує. У тебе нема й сліду гарячки, та й приводу до неї нема ніякого.
Я. А ще ви кожним третім словом виявляєте свою нереальність. Ви говорите все те, що сидить у мені і йде від мене, а не від вас. У своїй мові ви мавпуєте Кумпфа, а тим часом не скидається на те, щоб ви колись училися у вищій школі, в університеті, і щоб ми з вами там разом протирали штани. Ви говорите про бідолашного джентльмена й про того, з ким я на «ти», навіть про тих, хто дарма намагався перейти зі мною на «ти». А ще говорите про оперу. Звідки ви про все це знаєте?
Він (знов по-акторському сміючись і хитаючи головою, наче я, мов дитина, ляпнув якусь милу дурницю). Звідки я це знаю? Але ж ти сам бачиш, що знаю. І хочеш, собі на сором, зробити з цього висновок, що твої очі помиляються? Це вже справді перекручена логіка, якої навчають у вищій школі. Замість робити з моєї поінформованості висновок, що я безтілесний, краще б виснував інше: що я не тільки з плоті і крові, як і ти, а саме той, за кого ти мене весь час вважаєш.
Я. І за кого ж я вас вважаю?
Він (з ввічливим докором). Ну годі тобі дурня клеїти, сам знаєш, за кого! І нічого тобі комизитись, прикидатися, нібито не чекав на мене вже хтозна-відколи. Знаєш-бо не гірше за мене, що з такими стосунками, як у нас, колись та треба побалакати. Якщо я є — а ти, гадаю, визнаєш це,— то я можу бути тільки одним і ніким більше. Що ти маєш на думці, питаючи, хто я такий? Як мене звуть? Таж усі ті химерні прізвиська лишились у тебе в пам'яті ще з вищої школи, з твого першого університету, з тих часів, коли ти ще не закинув на полицю Святе Письмо. Знаєш їх усі до одного, вибирай, яке заманеться, в мене майже й нема імен, мало не самі прізвиська, такі, щоб аж лоскітно від них було,— це все від моєї щиро німецької популярності. Приємна річ популярність, правда ж? Навіть якщо її не шукав і сам переконаний, що вона заснована на непорозумінні. Завжди приємна, як медом по губах. Отже, вибирай, коли вже так хочеш мене назвати, хоч ти ж звичайно не називаєш людей на ім'я, бо й не знаєш їхніх імен, так тобі до них байдуже,— вибирай будь-який із цих взірців селянської ніжності! Тільки одного я навіть чути не хочу, бо те прізвисько — таки злісний наклеп і образа й нітрохи до мене на пасує. Той, хто називає мене паном Dicis et non facis* попадає пальцем у небо. Хоч теж наче аж лоскітно, але наклеп. Якраз я роблю те, що кажу, виконую свої обіцянки до цурочки, це, можна сказати, мій діловий принцип, десь так, як євреї — найнадійніші гендлярі, а якщо й трапиться ошуканство, то ж приказкою вже стало, що ошукують завжди мене, бо я вірю в чесність і справедливість...
* Говориш, а не робиш
Я. Dicit et non es**. Отже, ви запевняєте, що справді сидите переді мною на канапі й говорите зі мною ззовні доброю, по-давньонімецькому соковитою кнупфівською мовою? Надумали відвідати мене саме тут, в Італії, на цілком чужому вам терені196, де ви нітрохи не популярні? Який безглуздий несмак! У Кайзерсашерні я ще стерпів би вас. У Віттенберзі або у Вартбурзі197, навіть у Лейпцігу я б ще у вас повірив. Але не тут же, під погансько-католицьким небом!
** Говориш, а не існуєш