Він (сміючись). Справді дуже вже теоретична можливість! Ситуація, голубе, надто критична, щоб упоратися з нею без критики! До того ж я не приймаю докору в тенденційному висвітленні справи. На тебе нам уже не треба витрачати діалектичного пороху. Чого я не заперечую, то це того, що мене до певної міри задовольняє загальне становище «творчості». Я твердо й недвозначно проти творчості. То як же мені не радіти, коли я бачу, що саму ідею музичної творчості роз'їдає хвороба! Не звертай усе на суспільні умови! Я знаю, ти схильний до цього й любиш казати, що ті умови не дають нічого настільки обов'язкового й усталеного, щоб воно могло гарантувати гармонію самодостатнього твору. Правда, але це не головне. Заборонні труднощі творчості сховані глибоко в ній самій. Матерія музики в процесі історичного розвитку повстала проти замкнутого, цілісного твору. Вона ущільнюється в часі, нехтує протяглість у часі, що й є обсягом музичного твору, залишає його порожнім. І не від безсилля чи нездатності прибрати якусь форму! Ні, невблаганний імператив щільності, що забороняє надмірність, заперечує фразу, руйнує орнамент, відкидає часову протяглість, тобто форму існування твору. Твір, час та ілюзія — єдині, вони разом підлягають критиці. Вона вже не зносить ілюзії й гри, не зносить фікції, самозамилування форми, що контролює пристрасті й людські страждання, розподіляє їх по ролях, розписує по явах і діях. Припустимий ще тільки нефіктивний, незіграний, невдаваний і неперетворений в образ вияв страждання в його реальну мить. Його безсилля й горе так виросли, що ніяка ілюзорна гра тут уже не дозволена.
Я (дуже іронічно). Зворушливо, зворушливо. Чорт стає патетичний. Вільний від усякої моралі чорт моралізує. Його зворушують людські страждання. В ім'я тих страждань він заглиблюється в нетрі мистецтва. Краще вам було б зовсім не згадувати про свою нехіть до музичної творчості, якщо ви не хочете, щоб ваші екскурси в теорію здалися мені злісними, пустопорожніми наскоками на мистецький твір взагалі.
Він (незворушно). Ти й далі своєї. А сам же, властиво, згоден зі мною, що того, хто просто визнає факти доби, не можна назвати ні сентиментальним, ні злісним. Певні речі в наш час уже неможливі. Ілюзія почуттів як твір композитора, самодостатня ілюзія самої музики стала неможлива й недосяжна,— як така вона полягає в тому, що наперед дані й зведені до формул елементи впорядковані так, ніби вони є незаперечною необхідністю цього окремого випадку. Або хай буде навпаки: окремий випадок удає, ніби він тотожний наперед даній, знайомій формулі. Чотириста років уся велика музика знаходила втіху в тому, що вдавала цю єдність уже досягнутою і непорушною,— вона лестила собі, плутаючи загальні закони, яким вона підлягала, зі своїми власними прагненнями. Так більше не можна, друже мій. Критика орнаменту, умовності й абстрактної універсальності — це те саме. Критиці підлягає ілюзорний характер міщанського мистецтва, до якого належить і музика, хоч вона й не творить картини. Звичайно, в цьому її перевага перед іншими мистецтвами, але невтомним примиренням своїх специфічних вимог з панівними умовностями вона також по змозі прилучалася до високого обману. Підкорення експресії примирливій універсальності — головний принцип музичної ілюзії. Цьому покладено край. Думка, що загальне гармонійно входить у часткове, заперечила сама себе. Заданим наперед, обов'язковим умовностям, що гарантували волю гри, настав кінець.
Я. Можна знати це і знов-таки поставити їх поза критикою. Можна підняти гру на вищий рівень, граючи формами, про які відомо, що в них уже немає життя.
Він. Знаю, знаю. Пародія. Вона могла б бути веселою, якби не була така сумна у своєму аристократичному нігілізмі. Обіцяють тобі щастя і велич такі викрутаси?
Я (сердито). Ні.