Він. Ну певне! Якщо хтось, більше з правдолюбства, ніж із себелюбства, хоче заперечити вкрай хибні думки про себе, то він хвалько. Але ти не заткнеш мені рота, я ж бо знаю, що це таке: гнів з соромливості, ти просто хочеш приховати своє хвилювання, а сам з великим задоволенням слухаєш мене, як дівчина нашіптувача в церкві212... Візьмімо, наприклад, те, що ви називаєте ідеєю в музиці, називаєте сто чи двісті років, бо раніше такої категорії взагалі не було, так само, як не було права власності на музику тощо. Отже, ідея, якихось три-чотири такти, не більше. Решта — обробка, ретельність. Хіба ні? Гаразд. Але ми зуби з'їли на літературі й помічаємо, що ідея не нова, вона дуже нагадує щось таке, що було вже в Римського-Корсакова або в Брамса. Що робити? Треба міняти. Але змінена ідея — хіба то взагалі ідея? Візьми Бетховенові нотатники з чорновими начерками. Там від тематичної концепції, якою її дав Бог, нічого не лишається. Він переінакшує її і дописує: «Meilleur»*. Як мало довіри до Божого навіювання, як мало пошани до нього проглядає в цьому ще аж ніяк не захопленому «meilleur »! Справді безсумнівне, варте довіри натхнення, яке ощасливлює й захоплює, натхнення, при якому не думаєш про вибір, поліпшення чи підлатування, коли все сприймаєш як солодкий диктат, коли весь завмираєш і тебе від ніг до голови пронизує священне тремтіння, а з очей струмком ллються сльози радості,— таке натхнення не від Бога, який забагато вдається до розуму, а тільки від чорта, справжнього володаря ентузіазму.
* Краще
Поки чоловічок переді мною промовляв ці останні слова, з ним почала відбуватися якась дивна зміна. Я добре бачив, що він став не такий, як був, переді мною вже сидів не бандит, не продажне стерво, а — ти ба! — вищого лету птах: білий комірець, краватка бантом, на горбуватому носі рогові окуляри, за якими мерехтять темні, вологі, ледь почервонілі очі; в рисах обличчя перемішалося суворе і м'яке — ніс суворий, губи суворі, а підборіддя м'яке, з ямочкою, а крім того, ще й ямочка на щоці; блідий опуклий лоб, волосся на голові добре порідшало, але по боках густе, чорне й пухнасте,— такий собі інтелігентик, що пописує про мистецтво, про музику в невеликих газетах, теоретик і критик, який і сам компонує, коли голова не дуже завантажена думками. М'які, худі руки, що приємно-незграбними порухами відтінюють його мову, часом легенько погладжують густе волосся на скронях і на потилиці. Ось яким був тепер мій гість, що примостився в куточку канапи. Вищий він не став, а найперше голос — носовий, чіткий, завчено-милозвучний,— лишився той самий, його зміни зовсім не зачепили. Чую, як гість говорить, бачу, як стискаються кутики його рота й заокруглюється погано поголена верхня губа, вимовляючи звуки так, наче вони всі губні:
— Що таке мистецтво сьогодні? Дорога через горби й вибоїни. Воно тепер побраталося з танцями — на нього там більший попит, ніж на червоні черевички, і ти не єдиний, кому надокучає чорт. Поглянь на своїх колег — я знаю, ти на них не дивишся, тобі до них байдуже, ти уявив себе одним таким на світі і всі прокляття доби хочеш узяти на свої плечі. Але, щоб тобі полегшало, все-таки глянь на них, таких самих, як і ти, жерців нової музики,— я маю на увазі чесних, поважних митців, що роблять висновки з сучасного становища! Я не кажу про тих, хто тікає у фольклор та неокласику, вся їхня сучасність полягає в тому, що вони не дозволяють собі музичних поривань і з більшою чи меншою гідністю носять стилістичні шати доіндивідуалістичних часів. Навіюють собі й іншим, що нудне стало цікавим, бо цікаве почало ставати нудним...
Я мимоволі засміявся, бо, хоч холод і далі дошкуляв мені, мушу визнати, що після тієї зміни, яка відбулася в ньому, мені стало трохи приємніше в його товаристві. Він також усміхнувся: ще дужче стиснув кутики рота й ледь прикрив повіками очі — оце й уся усмішка.