— Ет, годі вам! — А тоді зауважила: — Зразу можна було б здогадатися, що як не це, то щось подібне до цього, а має бути, бо коли така людина, як ви, кидає місце, де є культура, і переселяється в Пфайферінг, то повинні бути якісь причини, і це, видно, саме той випадок, коли потрібне співчуття, правда ж, пане Леверкюне? А тут якраз те місце, де співчуття не бракує, хоч і немає культури.
І ще багато таких слів почув Адріан від доброї господині.
Отак стоячи і переходячи з кімнати в кімнату, Адріан і пані Нічичирк домовилися про багато чого, що визначило його побут, мабуть, несподівано для них обох, на цілих вісімнадцять років. Покликали сільського столяра, щоб він зняв мірку для полиць на Адріанові книжки в абатському покої обабіч дверей, але не вище за старі дерев'яні лиштви під шкіряними шпалерами, а також зразу узгодили питання про підведення електрики до люстри з недогарками свічок. З часом у кімнаті, якій судилося бути свідком народження багатьох шедеврів, ще й досі не до кінця приступних для ознайомлення і захопленого поцінування публіки, сталися деякі зміни. Трухляві мостини скоро покрив великий, майже на цілу кімнату, килим, взимку вкрай необхідний, а до кутової лави, єдиного, крім саванаролівського крісла221 біля письмового столу, місця для сидіння, уже через кілька днів, без уваги на тонкощі стилю, до яких Адріан був байдужий, додалося ще одне крісло для читання й відпочинку — дуже глибоке, оббите сірим оксамитом, з висувною підставкою для ніг у вигляді м'якого ослінчика, куплене у Бернгаймера в Мюнхені, чудова річ, яку краще було назвати шезлонгом, а не кріслом і яка безвідмовно прослужила своєму господареві майже два десятиріччя.
Про ці речі (килим і крісло), придбані у величезній меблевій крамниці на майдані Максиміліана, я згадую ще й для того, щоб ясно показати, що завдяки великій кількості поїздів, серед них і багатьох швидких, які долали цю дорогу менше, як за годину, сполучення з містом було зручне й що Адріан, оселившись у Пфайферінзі, не цілком усамітнився й відірвався від «культурного життя», як можна було б виснувати зі слів пані Нічичирк. Навіть якщо він їхав на вечір, на академічний концерт або на концерт цапфенштесерського оркестру, на оперну виставу чи в гості,— а таке теж бувало,— то міг повернутися додому вночі, одинадцятигодинним поїздом. Правда, йому тоді годі було розраховувати на те, що його забере зі станції нічичирківський шарабан, але на такі випадки існувала домовленість із вальдсгутським візницьким закладом, а крім того, він навіть любив ясними зимовими ночами добиратися до сонної нічичирківської садиби пішки повз ставок і вмів, щоб не зчиняти галасу, здалека давати знак Кашперлеві, чи Зузо, якого на той час спускали з ланцюга. У нього був металевий свисток, настроюваний з допомогою гвинтика; верхні звуки в ньому мали таку частоту вібрації, що людське вухо навіть зблизька майже не сприймало їх. Зате вони дуже діяли і з дивовижно далекої відстані на зовсім інакше влаштовані барабанні перетинки собаки, і Кашперль сидів тихо, як миша, коли до нього долинав уночі таємний, більше нікому не чутний звук.
Холодно-замкнута, навіть у своїй гордовитості несмілива натура мого приятеля у багатьох викликала цікавість, а крім того, ще й мала в собі якусь притягальну силу, тож невдовзі дехто з міста, у свою чергу, почав навідуватись і до нього, у його притулок. Пальму першості я віддам Збройносенові, бо вона справді належить йому: звичайно ж, він перший приїхав поглянути, як Адріанові живеться в тому місці, яке вони разом відкрили; згодом, особливо влітку, він часто проводив у нього в Пфайферінзі кінець тижня. Приїхали на велосипедах Цінк і Шпенглер, бо, вибираючись до міста по закупи, Адріан відвідав своє колишнє помешкання на Рамбергштрасе, і приятелі-художники довідалися від сестер Роде про його повернення і про те, де він тепер живе. Мабуть, ініціатива поїздки у Пфайферінг походила від Шпенглера, бо Цінк, бувши обдарованішим і діяльнішим художником, але з чисто людського погляду набагато грубішою за нього натурою, не дуже цікавився Адріаном і, певна річ, приїхав тільки за компанію — по-австрійському улесливий, зі своїм «цілую руку» й нещирим вихвалянням усього, що йому показували, а властиво недоброзичливий. Його блазнювання, химерні жарти з приводу свого довгого носа і дивний погляд близько посаджених очей, який так кумедно гіпнотизував жінок, на Адріана знов не справили ніякого враження, хоч він завжди вдячно сприймав усе смішне. Смішному шкодить марнославство; до того ж схожий на фавна Цінк мав усім уже набридлу звичку сторожко прислухатися в розмові до кожного слова, щоб, учепившись у нього, при нагоді надати йому двозначно-сексуального відтінку,— манія, що, як він, мабуть, помітив, також не вельми подобалась Адріанові.