Я, зі свого боку, не погоджувався з Гріпенкерлем щодо чіткого розмежування «архаїчного» й «сучасного» елементів твору. Одне переходить в інше, сказав я, і Адріан погодився зі мною, але не захотів обговорювати зроблене; здавалося, це для нього був пройдений і вже не цікавий стан. У тому, що далі робити з партитурою, куди її слати, кому пропонувати, він здався на мене. Йому було важливо, щоб її прочитав Вендель Кречмар. Він послав її в Любек Де Кречмар ще служив, і той через рік, уже як почалася війна, справді поставив її там у німецькій обробці, до якої і я доклав руку,— про її успіх свідчить те, що під час вистави дві третини публіки залишили театр, так само, як, начебто, шість років тому в Мюнхені на прем'єрі «Пеллеаса й Мелісанди» Дебюссі. Оперу зіграли ще тільки двічі, і поки що цьому творові Адріана не вдалося вийти за межі ганзейського міста на Траве. Місцева критика майже одноголосно приєдналася до думки некомпетентних слухачів і висміяла «збиткову музику», за яку взявся пан Кречмар. Тільки в «Любекському біржовому кур'єрі» один старий професор музики на прізвище Іммерталь, що напевне давно вже помер, написав про судову помилку, яку спростує час, і химерними, старосвітськими словами проголосив оперу твором для майбутнього, сповненим глибокої музики, автор якого хоч і глузій, але «богомудра людина». Це зворушливе означення, яке ні до того, ні після того не траплялося мені ані в усній, ані в письмовій формі, справило на мене незвичайне враження, і так само, як я й досі не забув цих слів ученого дивака, так, думаю, згадуватимуть їх вдячним словом і нащадки, що їх він закликав у свідки, сперечаючись зі своїми нездарними, тупими колегами.
На той час, коли я переїхав до Фрайзінга, Адріан працював над піснями й ораторіями на слова німецьких та чужомовних — а саме, англійських — авторів. Найперше він повернувся до Вільяма Блейка й поклав на музику один дуже дивний вірш цього свого улюбленого автора, «Silent, silent night»*, чотири строфи по три рядки, що римуються між собою, з яких остання звучить досить дивно:
* «Тиха, тиха ніч»
But an honest joy
Does itself destrov
For a harlot coy**.
**Та ясний екстаз
Гасне сам нараз
Через шльондрин сказ
Ці загадково-непристойні рядки композитор гармонізував дуже просто, що на тлі музичної мови цілого надавало їм іще більшої «неправильності», розхристаності, моторошності, ніж та, яка звучала в найсміливіших, напружених, справді дивовижних тризвуках. «Silent, silent night» написана для фортепіано й голосу. Зате двом гімнам Кітса — «Ode to Nightingale»* на вісім строф і коротшому «До меланхолії» — Адріан надав акомпанементу струнного квартету, який, правда, виходив далеко за межі традиційного уявлення про акомпанемент. Бо насправді йшлося про надзвичайно майстерну форму варіації, в якій геть усі звуки — і голосу, й інструментів — тематичні. Між партіями ніде не уривається найтісніший зв'язок, тож ідеться вже не про співвідношення мелодії і супроводу, а про співвідношення головної і побічної партій, які в суворій послідовності постійно замінюють одна одну.
* Оді до соловейка»
Це чудові п'єси — а тим часом вони лишилися майже зовсім німі через мову. Я аж усміхнувся, так дивно мені було відчувати глибоку експресію, з якою композитор віддав у «Nightingale» тугу за пишнотами півдня, викликану в душі поета піснею «Immortal Bird»**,— адже в Італії Адріан ніколи не виявляв захопленої вдячності радощам сонячної країни, що допомагають забути «The weariness, the fever, and the fret — Here, where men sit and hear each other groan»***. З погляду музики, безперечно, найкращою і наймайстернішою частиною був кінець, де розвіюються всі мрії:
** « Безсмертного птаха»
*** Зневіру, втому, холод і нудьгу
Отут, де стогін чути, а не спів
Adieu! the fancy cannot cheat so well****
As she is fame'd to do, deceiving elf.
Adieu! adieu! thy plaintive anthem fades
.........
Fled is that music: «Do I wake or sleep?»
****Прощай, мене вже не обдурить, ні,
Фантазія моя, лукавий ельф.
Прощай, прощай! Похмурий гімн замовк.
.........
Пропала музика. Це ява? Сон?