Ці імена для нього мали ореол консервативного авторитету, а тут їх переносили в царину модерністського розкладу. Він співчутливо погоджувався — і водночас був такий схвильований, що навіть вийняв з ока монокль, від чого його обличчя втратило останній проблиск інтелігентності. Не краще йому було й тоді, коли Брайзахер забрів зі своїм культурно-критичним просторікуванням у царину Старого заповіту, отже, в царину свого власного походження,— торкнувся теми єврейського племені чи народу та його духовної історії, виявивши й тут вкрай двозначний, я б навіть сказав, нахабний і до того ж злісний консерватизм. Як послухати його, то занепад, одуріння і втрата всякого зв'язку з давнім і справжнім почалися так зарані і в такому шановному місці, що нікому й не снилося. Можу лише сказати, що в цілому його міркування були до неможливого сміховинні. Такі шановні для кожного християнина біблійні персонажі, як царі Давид і Соломон, а так само пророки з їхнім базіканням про Всевишнього на небі для нього вже були занепалими представниками позбавленої живого духу пізньої теології, що не мала ніякого уявлення про давню і справжню юдейську сутність народного елохіма232 Ягве і в ритуалах, якими служили цьому національному Богові чи, радше, домагалися його фізичної присутності в добу справжньої народності, вбачали тільки «загадку прадавніх часів». Особливо діставалося від нього «премудрому» Соломонові, він так нападав на нього, що чоловіки аж посвистували крізь зуби, а дами вражено охкали.

— Пардон! — сказав фон Рідезель.— Я, делікатно кажучи... Цар Соломон у своїй величі... Не могли б ви...

— Ні, ваша вельможносте, не міг би,— відповів Брайзахер. То був естет, знесилений від еротичних насолод, а щодо релігії — прогресивний йолоп, типовий для часів виродження культу дійово присутнього національного — Бога втілення метафізичної сили народу, в проповідь абстрактного, загальнолюдського Бога на небі, тобто народної релігії у всесвітню. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати скандальну промову, яку він виголосив після побудови першого храму і в якій спитав: «Чи може Бог жити серед людей на землі?»— немовби все завдання Ізраїля не полягало в тому, щоб спорудити Богові житло, шатро і всіма способами дбати про його постійну присутність. А Соломон не соромиться проголошувати: «Небо тебе не вміщає, а наскільки ж менший дім сей, що я побудував!» Це порожнє патякання, це початок кінця, тобто виродженого уявлення про Бога, властивого складачам псалмів, у яких Бог уже остаточно засланий на небо і які настійно співають про Бога небесного, хоч П'ятикнижжя233 такого притулку Бога, як небо, взагалі не знає. Там він іде на чолі народу у вигляді вогненного стовпа, там він хоче жити в народі, ходити серед народу й мати свій стіл для заклань — щоб уникнути пізнішого, хиренного, гуманізованого слова «вівтар». Хто б міг подумати, що складач псалмів змусить Бога запитати: «Хіба я їм м'ясо биків і п'ю цапину кров?» Вкласти таке в уста Бога — це щось просто нечуване, зухвалий удар просвітництва в обличчя П'ятикнижжя, що чітко визначає жертву як «хліб», отже, як справжню їжу Ягве. Від цього запитання, а втім, уже й від порожньої балаканини премудрого Соломона всього лише один крок до Маймоніда234, буцімто найбільшого рабина середньовіччя, а насправді Арістотелевого учня, що примудрився «витлумачити» — ха-ха! — жертву як поступку Бога поганським інстинктам народу. Таким чином жертва з крові й жиру, що колись, присмачена пахучим зіллям, була їжею Бога, надавала йому тіла, робила його присутнім тут і тепер, для виспівувача псалмів стала вже тільки «символом» (і досі пам'ятаю, яким невимовно зневажливим тоном доктор Брайзахер проказав це слово); приносять у жертву вже не тварину, а — важко навіть повірити — подяку і покору. «Хто приніс у жертву подяку,— мовиться тепер,— той мене пошанував». І в іншому місці: «Найкращі жертви Богові — щире каяття». Одне слово, це вже давно не народ, і не кров, і не релігійна дійсність, а ріденька гуманістична юшка...

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже