Війна почалася. Біда, що так довго висіла над Європою, зненацька вдарила, і тепер, прикидаючись організованим здійсненням давно передбачуваного й підготовлюваного, лютувала в наших містах, викликаючи в головах і серцях людей страх і високі поривання, пафос горя і фатуму, почуття сили й жертовність. Цілком можливо, я ладен повірити в таке, що десь-інде, у ворожих чи навіть союзних нам країнах, це коротке замикання долі багато більше людей сприймало як катастрофу і «grand malheur»*,— на фронті нам часто доводилося чути з уст французьких жінок, що, правда, пережили війну у себе в країні, у себе вдома, на кухні: «Ah, monsieur, la guerre, quel grand malheur!»**. A в нас у Німеччині, цього не можна заперечити, війну сприймали переважно з ентузіазмом, як високий історичний акт, як радісний початок походу, відмову від буденності, звільнення від світового застою, з яким далі несила було миритися, як захоплений погляд у майбутнє, поклик до почуття обов'язку й мужності,— одне слово, як героїчне свято. У моїх фрайзінзьких старшокласників від усього цього пашіли щоки й сяяли очі. Юнацька пристрасть до бойових звитяг і пригод тут смішно поєднувалася з перевагами пришвидченого випуску, що звільняв від екзамену з деяких предметів. Вони штурмували пункти набору, а я був радий, що мені не доводиться виступати перед ними в ролі того, хто хоче пересидіти війну в запічку.
* Лихо
** Ох, пане, яке лихо ця війна!