Узагалі не буду заперечувати, що я цілком поділяв той повсюдний ентузіазм, який щойно пробував відтворити, хоч не в моїй натурі було п'яніти від нього, і мене те сп'яніння трішки лякало. Моє сумління — я вживаю тут це слово в понадособистому значенні — було не зовсім чисте. В такій «мобілізації» на війну, хоч би яка вона була залізно сувора і загальнообов'язкова, завжди є прикрий відтінок незаконних канікул, нехтування того, що належить до твоїх безпосередніх обов'язків, відтінок шкільного прогулу, потурання розгнузданим інстинктам,— надто багато всього цього, щоб не муляти таку статечну людину, як я; а моральні сумніви — чи досі нація поводилась аж так добре, щоб їй дозволений був цей сліпий захват,— залежать від індивідуальної здатності характеру опиратися течії. Але тут долучається момент жертовності, готовності померти, який багато що полегшує і стає, так би мовити, останнім словом, на яке вже нема чого заперечити. Коли війну більш-менш чітко сприймають як загальну кару, де кожна окрема людина, та й кожен окремий народ готовий виявити мужність і власною кров'ю спокутувати вади та гріхи своєї доби, а отже й власні вади та гріхи, коли наше почуття уявляє війну як принесення в жертву, завдяки якому скидаєш із себе стародавнього Адама й у згоді з усіма витворюєш нове, величніше життя, то буденну мораль переборено, вона замовкає перед надзвичайними обставинами. Не треба також забувати, що тоді ми йшли на війну з порівняно чистим серцем, не наробивши вдома перед тим такого, що після нього кривава світова катастрофа має уявитися логічно-неминучим наслідком нашої внутрішньої діяльності. П'ять років тому ми цього, на превеликий жаль, не могли про себе сказати, але тридцять років тому могли. Право й закон, Habeas corpus*, воля і людська гідність ще були в сякій-такій пошані у нашій країні. Правда, на освічену людину справляло прикре враження вимахування кулаками танцюриста й комедіанта на троні236, властиво, зовсім не солдата, народженого аж ніяк не для війни, а в поглядах на культуру — відсталого бовдура. Проте його вплив на ту культуру обмежувався дурними заборонами. Культура була вільна, стояла на досить високому рівні й давно вже звикла не мати ніякого стосунку до державної влади, тож її молоді носії, певне, вирішили, що велика народна війна, яка тоді почалася, допоможе досягти такого устрою, за якого держава й культура утворюватимуть одне ціле. Звичайно, тут, як завжди в нас, не обійшлося без своєрідної самозачарованості, вкрай наївного егоїзму, якого зовсім не турбує, який навіть вважає само собою зрозумілим, що задля німецьких процесів становлення (а ми ж завжди в становленні) з нами має проливати кров цілий світ, який уже встановився й нітрохи не потребує динаміки катастроф. На нас ображаються за це, і цілком справедливо, бо з погляду моралі засобом, з допомогою якого народ здобуває для себе вищу форму суспільного устрою,— якщо вже без крові тут не можна обійтися,— має стати не боротьба з зовнішнім ворогом, а громадянська війна. Але вона нам ніяк не вдається, зате ми нітрохи не журимося тим, навпаки, пишаємося, що наше національне об'єднання — та ще й до того ж часткове, компромісне,— коштувало трьох тяжких воєн. Великою державою ми були вже надто довго і звикли до цього стану, проте він, всупереч сподіванням, не дав нам щастя. Відчуття того, що він не зробив нас привабливішими, що він швидше погіршив, ніж поліпшив наші стосунки зі світом, глибоко запало в наші душі, байдуже, визнавали ми це чи ні. Виявилося, що треба негайно досягти ще чогось: стати панівною світовою державою, а, звичайно, ніяка моральна діяльність у себе вдома цього не забезпечить. Отже — війна, і коли треба буде — війна проти всіх, щоб усіх переконати й підкорити, бо так захотіла «доля» (яке «німецьке» слово, яке первісне, дохристиянське звучання, який трагічно-міфологічний, музично-драматичний мотив!), і ми захоплено (захоплення було тільки з нашого боку) кинулись у її вир, сповнені переконання, що велика година Німеччини настала, що історія благословляє нас, що після Іспанії, Франції, Англії надійшла наша черга позначити світ своєю печаттю й повести його за собою, що двадцяте сторіччя належить нам і що по закінченню проголошеної десь сто двадцять років тому буржуазної епохи світ має обновитися під знаком німецької моделі, отже, під знаком того, що не зовсім чітко означають як мілітаристський соціалізм.
* Закон про недоторканість майна й житла