Щоб попрощатися з Адріаном, якого особисто війна і все, з нею пов'язане, нітрохи не зачепило,— мені це здавалося найприроднішою річчю на світі,— я поїхав до Пфайферінга, де синові господарів, Гереонові, вже довелось податися з кіньми на призовний пункт. Я застав там Рюдігера Збройносена, який, тим часом ще вільний, проводив weekend** у нашого приятеля. Він служив у флоті, і його взяли пізніше, але через кілька місяців відпустили. А хіба зі мною було не те саме? Зразу кажу, що я пробув на фронті не цілий рік, до боїв у Аргоннах 1915 року, а тоді мене відіслано додому з хрестом, який я заслужив тільки тим, що витерпів купу незручностей і перехитрив інфекцію тифу.
** Кінець тижня
Але я забіг наперед. Погляди Рюдігера на війну визначало його захоплення Англією, як погляди Жанетти — її французька кров. Коли Англія оголосила війну, для нього це було як грім з ясного неба, і відтоді він перебував у найгіршому настрої. На його думку, нам не треба було провокувати цього нападом на Бельгію всупереч договорові. Франція і Росія — півбіди, з ними ще можна помірятися силою. Але Англія! Це страшна легковажність. Схильний до похмурого реалізму, він не бачив у війні нічого, крім бруду, смороду, жахів ампутацій, статевої розбещеності та вошей і злісно глузував із ідеологічних газетних статей, які проголошували це неподобство великою добою. Адріан не заперечував йому, а я, хоч і охоплений глибшим хвилюванням, усе-таки погоджувався, що в його словах є частка правди.
Ми вечеряли втрьох у великій кімнаті зі статуєю Ніки, і, дивлячись на Клементину Нічичирк, що, привітно обслуговуючи нас, то заходила до кімнати, то знов виходила, я надумав спитати Адріана, як живе його сестра Урсула в Лангензальці. Заміжжя її виявилося дуже щасливим, і зі здоров'ям у неї тепер усе гаразд, вона цілком одужала від легеневої хвороби, невеличкого катару верхівок, що був почався в неї після трьох пологів, які йшли швидко одні за одними, 1911, 1912 і 1913 років. Тоді з'явилися на світ Шнайдевайнові нащадки Роза, Ецехіль і Раймунд. До появи чарівного Непомука від того вечора, коли ми сиділи втрьох у Пфайферінзі, лишалося ще дев'ять років.
За вечерею і потім у абатському покої багато говорилося про питання політики й моралі, про міфічний вияв народної вдачі, який буває в такі історичні моменти і про який я говорив дещо схвильовано, щоб трохи врівноважити Збройносенів брутально-емпіричний погляд на війну, на його думку, єдино правдивий; мовилося, отже, про характерну роль Німеччини, про гріх перед Бельгією, що дуже нагадував насильство Фрідріха Великого над формально нейтральною Саксонією238, про галас, який зчинив світ через це, про філософську промову нашого рейхсканцлера239 з його поміркованим визнанням провини, з народно-неперекладним «у біді побудеш — заповідь забудеш», з відвертою зневагою до давнього договірного папірця, якого сам Бог велів знехтувати з огляду на сучасні вимоги життя. Через Рюдігера ми добре насміялися, бо хоч він і не заперечував моїх трохи розчулених міркувань, але, пародіюючи довготелесого мислителя240, що огортав поезією моралі давно опрацьований стратегічний план, виставляв у невідпорно смішному вигляді всю цю добродушну брутальність, сповнене гідності каяття і чесну готовність до злочину,— ще в смішнішому, ніж добропорядно-нестримне ревіння світу, що також давно знав про цей тверезий план походу; а оскільки я бачив, що нашому господареві найприємніший сміх, що він вдячний за нагоду посміятися, то теж реготав разом із ними, помічаючи, що трагедія і комедія зліплені з того самого тіста й досить лише змінити освітлення, як із першої виходить друга й навпаки.