Доктор Фаустус полностью

Крила обдурили нас. Нам судилося не те. Війну не можна було виграти швидким наскоком,— як і ті, хто залишався вдома, ми не знали, що це означає. Ми не розуміли, чому світ так бурхливо радіє наслідкові битви на Марні, не розуміли, що через ту битву блискавична війна, на яку ми сподівалися, оберталася в затяжну війну, якої ми не витримали. Наша поразка для інших стала вже тільки питанням часу й коштів,— якби ми були збагнули це, то могли б скласти зброю і змусити своїх вождів до негайного замирення; але й серед них, мабуть, лише дехто потай про це здогадувався. Навряд чи вони усвідомлювали, що час воєн, які можна локалізувати, минувся й що кожен похід, на який ми нібито змушені будемо зважитися, неодмінно переросте у світову пожежу. Але в ній ми мали на своєму боці переваги внутрішньої позиції, схиляння перед війною, піднесеної готовності до неї, міцної авторитарної держави, які давали нам можливість блискавично здобути перемогу. Варто було їх проґавити — а нам судилося їх проґавити,— і хоч би ми що вчинили протягом років, наша справа в засаді наперед була приречена на невдачу: цього разу, наступного, завжди.

Ми цього не знали. Повільно, в муках ми осягали правду, і війна, що загнивала, ниділа, тонула в злиднях, хоч коли-не-коли, щоб підживити надію, і спалахувала облудними напівперемогами,— ця війна, про яку я також казав, що вона може бути лише дуже короткою, тривала чотири роки. Чи треба тут докладно згадувати про деградацію і прострацію, про вичерпання наших сил і матеріальних цінностей, про убогість нашого життя, про нестатки, погані харчі, про моральний занепад внаслідок злиднів, про поширення злодійства, а водночас — грубе розкошування розбагатілої черні? Мені справедливо дорікнули б за таку нестриманість, бо я вийшов би за межі свого завдання, визначеного як інтимно-біографічне. Всі згадані тут явища, від їхнього початку й до гіркого кінця, я пережив у тилу, спершу як відпускник, а потім як звільнений від військової служби, ставши знову викладачем гімназії у Фрайзінгу. Бо під Аррасом, під час другого періоду боїв за цей твердий горішок, які тривали від початку травня аж до середини липня 1915 року, дезинсекційна служба явно працювала погано: підхопивши плямистий тиф, я потрапив на кілька тижнів у тифозний барак, а тоді ще на місяць у санаторій для виведених із лав вояків у Таунусі, аж поки перестав опиратися думці, що я виконав свій патріотичний обов'язок і зроблю краще, віддаючи свою силу освіті на давньому місці.

Так і вчинивши, я знов став чоловіком і батьком у цьому скромному домі, стіни й до кожної цяточки знайомі предмети якого, можливо, приречені на знищення від бомби, ще й досі обрамлюють моє відлюдне, спорожніле існування. Дозволю собі ще раз сказати, звичайно, не для того, щоб похвалитися, а просто констатуючи факт, що все своє власне життя, хоч і не занедбуючи його, я прожив неначе мимохідь, напівсили, приділяючи йому лише половину своєї уваги, і що справжні мої зацікавлення, турботи, тривоги стосувалися товариша дитинства, з яким я знов, на превелику свою радість, почав жити в сусідстві,— якщо слово «радість» можна поєднати з тією тихою, холодною, страхітливою відірваністю від усього світу, якою віяло від його дедалі більше поглинутої творчістю самоти. «Не спускати його з ока», охороняти його незвичайне, загадкове життя — таке, здавалося мені, було моє справжнє і невідкладне життєве завдання; в цьому полягав для мене дійсний сенс існування, тому я й кажу про своє спорожніле теперішнє буття.