Взагалі ж мої жалі і співчуття важкому становищу Німеччини, її самітності внаслідок загального бойкоту, що був виявом, як здавалося мені, повсюдного страху перед її силою і перевагою в підготовленості до війни (хоч я й визнавав, що ті сила й перевага — мала втіха в нашій ізоляції),— взагалі ж, кажу я, мої патріотичні почуття, які було куди важче боронити, ніж почуття моїх співрозмовників, не поменшали від висміювання наших характерних рис, і я й досі виголошував їх, походжаючи по кімнаті. Тим часом Збройносен сидів у кріслі й смалив свою люльку, в яку ніколи не забував натоптати shag*, а Адріан, за звичкою, стояв біля свого давньонімецького письмового столу з заглибиною у стільниці, в яку була вставлена дощечка на книжку або на папір. Бо він справді якимось дивом любив писати на похилій площині, як гольбейнівський Еразм241. На столі лежало кілька книжок: томик Клейста242 з закладкою на статті про маріонетки, неодмінні сонети Шекспіра і ще том драматичних творів цього поета — в ньому були «Як вам це сподобається», «Багато галасу з нічого» і, якщо не помиляюся, ще й «Два веронці». А на підставці лежала його теперішня праця — то були окремі аркуші, начерки, початкові фрази якихось частин, нотатки, ескізи в різних стадіях завершення: на деяких він заповнив тільки верхні рядки для скрипки або для дерев'яних духових інструментів і аж унизу партію басів, а посередині лишилося порожнє місце; на інших гармонійні зв'язки та інструментальні групування вимальовувались уже чіткіше, бо були позначені й решта оркестрових партій, і він, з сигаретою в роті, стояв біля тих аркушів і заглядав у них, як дивиться на дошку гравець, що стежить за ходом шахової партії, яка дуже нагадує компонування музики. Наша розмова точилася так невимушено, що він, наче був у кімнаті сам, навіть брав олівець і десь уписував позначку для кларнета чи для ріжка.
* Тютюну
Ми добре не знали, що він компонує тепер, після того як його космічну музику на тих самих умовах, що й раніше брентанівські пісні, видали «Сини Шотта» у Майнці. Виявилося, що це сюїта драматичних гротесків, сюжети для яких, за його словами, він брав зі старовинної книжки оповідок та анекдотів «Gesta Romanorum» і з якими експериментував, ще до пуття не знаючи, чи з того щось вийде й чи він на ньому затримається. В кожному разі на сцені мали діяти не люди, а ляльки (он навіщо Клейст!). Що стосується «Див Всесвіту», то вистава цього врочисто-грайливого твору мала відбутися за кордоном, але тепер через війну все завалилося. Ми говорили про це, сидячи біля столу. Любецька вистава «Марних зусиль кохання», хоч вона й не мала успіху, а також поява друком брентанівських пісень усе-таки зробили своє діло, і Адріанове ім'я в тісному колі шанувальників мистецтва почало набувати езотеричної слави, хоч іще й з відтінком непевності,— але найменше в Німеччині, а вже й поготів не в Мюнхені, а в іншому, сприйнятливішому місці. Кілька тижнів тому він отримав від пана Монте243, директора російського балету в Парижі, колишнього члена оркестру Колонна244, листа, в якому той прихильний до експериментів диригент повідомляв йому про свій намір поставити «Дива Всесвіту» разом із кількома оркестровими номерами з «Love's Labour's Lost» у чисто концертному виконанні. Він мав намір скористатися для цього приміщенням «Théàtre des Champs Elysées»* і запрошував Адріана приїхати для цього в Париж, а якщо хоче, то й самому керувати репетиціями. Ми не питали свого приятеля, чи він би прийняв запрошення за звичайних обставин. Тепер же обставини склалися так, що про подорож до Парижа не могло бути й мови.
* «Театру на Єлісейських полях»
Я й досі бачу себе в тому старому, оббитому панелями покої з пишною люстрою, окутою залізом шафою, пласкими шкіряними подушками на кутовій лаві й глибокою віконною проймою, бачу, як я ходжу по килимі та по мостинах і, жваво жестикулюючи, просторікую про Німеччину,— більше для себе самого і, звичайно, для Збройносена, ніж для Адріана, на увагу якого я зовсім не розраховував. Завдяки звичці навчати і промовляти з кафедри, я, коли розпалюся, стаю непоганим оратором, навіть із задоволенням сам себе слухаю і трохи тішуся, що слово мені таке покірне. Я не обурився тим, що Рюдігер зарахував мої слова до воєнного фейлетонізму, який його так сердив, тільки, жваво жестикулюючи, зауважив, що, по-моєму, певна психологічна симпатія до аж ніяк не позбавленого зворушливих рис національного характеру, яким стала в цю історичну годину звичайно багатоформна німецька душа,цілком природна й дозволена і що тут ідеться, як добре придивитися, про психологію