— У такого народу, як наш,— проголошував я,— душевне завжди головне і, властиво, визначальне, а політичний акт — вторинний, це — рефлекс, прояв, засіб. Прорив до становища світової держави, до якого нас покликала доля, означає, у своїй глибинній сутності, прорив у світ із самоти, яку ми болісно усвідомлюємо і якої з часів заснування імперії ніякі ґрунтовні втручання у світові справи не змогли порушити. Гірко усвідомлювати, що насправді це наше палке бажання з'єднатися зі світом прибирає подобу воєнної кампанії...
Враз я почув Адріанів голос.
— Хай Бог благословить ваші студії! — сказав він стиха й коротко засміявся, але не підвів очей від нотних аркушів.
Я зупинився й глянув на нього, проте він не звернув на це ніякої уваги.
— До цього ти ще, видно, ладен додати: «Нічого з вас не вийде, алілуя»,— сказав я.
— Радше, мабуть: «З цього нічого не вийде»,— дав здачі він.— Вибач, я збився на студентський стиль, бо твоя oratio* дуже нагадала мені наші диспути в клуні на сіні багато років тому,— як звалися ті хлопці? Я помічаю, що в мене почали випадати з голови прізвища давніх знайомих. (Йому на той час, коли він говорив це, було двадцять дев'ять років.) Дойчмаєр? Дунгерслебен?
* Промова
— Ти маєш на увазі того кремезного Дойчліна,— сказав я,— і другого, Дунгерсгайма. А ще тоді з нами були Губмаєр і фон Тойтлебен. Ти ніколи не мав доброї пам'яті на прізвища. То були гарні, вдумливі хлопці.
— Ще б пак! Якщо пам'ятаєш, одного звали Шепелер, а ще був такий собі соціал-Матеус. Ну, що ти теперскажеш? Ти, властиво, не належав до них, бо вчився не на їхньому факультеті. Але сьогодні, слухаючи тебе, я немов чув їхні голоси.
— Ти вчився на їхньому факультеті, а насправді був більше за мене вільним слухачем,— мовив я.— Звичайно ж, Адрі. Я був тільки студент, і ти, мабуть, правду кажеш, що я ним і лишився. Але тим краще, якщо академізм не старіється, тобто зберігає вірність розумові, вільній думці, вищому тлумаченню брутальної дійсності...
— Хіба йдеться про вірність? — спитав він.— Я зрозумів так, що Кайзерсашерн хоче стати столицею світу. Це не вельми скидається на вірність.
— Ет, годі тобі,— сказав я,— ти перекрутив мої слова, а сам дуже добре розумієш, який зміст я вкладаю в німецький прорив у світ.
— Що з того, якби я й розумів це,— відповів він,— адже брутальна дійсність, принаймні спочатку, якраз і вдосконалить нашу відгородженість і замкнутість, хоч би в які мрії про європеїзм ми, народ вояків, удавалися. Бачиш-бо: в Париж я не можу поїхати. Замість мене поїдете ви. Теж непогано! Між нами кажучи, я й так би не поїхав. Ви допомагаєте мені вийти зі скрутного становища...
— Війна буде коротка,— сказав я здавленим голосом, прикро вражений його словами.— Вона не може довго тривати. Ми платимо за швидкий прорив визнанням провини, яку зобов'язуємося спокутувати. Ми повинні її взяти на себе...
— І повинні пронести її з гідністю,— перебив він мене.— У Німеччини широкі плечі. І такий ревний прорив, звичайно ж, вартий того, що тихомирний світ називає злочином, хіба хто заперечує! Сподіваюся, ти не вважаєш, що я легковажу ідею, яку тобі так подобається проголошувати на сіні. Властиво, на світі є лише одна проблема, і ти її означаєш правильно: як прорватися? Як вийти на волю? Як розірвати лялечку і стати метеликом? Це питання тяжіє над загальною ситуацією. Тут