Він веде мене до будинку в завулку за головною вулицею. Поруччя на сходах, що ведуть до дверей,— мідяне і майже таке саме блискуче, як бляшка в нього на кашкеті, а ліхтар над дверима майже такий червоний, як той кашкет. Я розраховуюся, він бажає смачного і йде собі. Я дзвоню, двері автоматично відчиняються, і в передпокої мене зустрічає видженджурена мадам з яскраво підмальованими щоками і зразком жовтуватих перлів на ситій шиї, майже ґречно вітається зі мною, радісно щебече, лащиться, наче я гість, якого чекають не дочекаються, засипає мене компліментами й наказує портьє провести мене до мерехтливої кімнати з кріслами в чохлах, з кришталевою люстрою, зі світильниками по боках дзеркал і шовковими канапами, на яких сидить шестеро чи семеро, я добре не порахував, німф, дочок пустелі, морф, склянівок133, есмеральд, скупо вбраних у прозорий тюль, газ і стеклярус, коси короткі, розпущені й накручені, груди напудровані руки в браслетах, і дивляться на тебе очікувально, блискучими від хіті очима.
Не на тебе дивляться, а на мене. Той парубійко, брезклий від пива Кульгавве, привів мене в бордель! Я стою, приховуючи своє хвилювання, враз помічаю навпроти себе приятеля — відкрите фортепіано, йду просто до нього по м'якому килимі і стоячи беру кілька акордів. Знаю навіть, що то було, бо саме думав про один звуковий феномен, модуляції із сі-мажор і до-мажор, відокремлених одне від одного півтоном, як у молитві схимника з фіналу «Вільного стрільця»134, коли озиваються литаври, сурми і гобої в до-мажорному квартсекстакорді. Тепер знаю, а тоді не знав, просто вдарив по клавішах. Біля мене стає смаглявка в іспанській корсетці, з великим ротом, кирпата, з очима, як двоє зерен мигдалю, Есмеральда, і гладить мене по щоці. Я обертаюся, відкидаю ногою ослінчик і біжу по килимі назад тим блудилищем, повз улесливу патронесу, через передпокій і далі сходами на вулицю, навіть не торкаючись поруччя.
Ось тобі пригода, що мене спіткала, з усіма подробицями змальована, у віддяку за крикливого єфрейтора, якого ти навчаєш artem metrificandi*. Амінь, і молися за мене! Досі я лише раз побував у філармонії на концерті, де pièce de résistance** була третя симфонія Шумана. Один тодішній критик хвалив цю музику за «широкий світогляд», що скидалося на пустопорожню балаканину й неабияк розважило класицистів. Але цей відгук мав і свій сенс, бо він означає підвищення в ранзі, яке музика й музиканти завдячують романтизмові. Романтизм вивів музику зі сфери міщанських оцінок, емансипував зі стану міських музик і пов'язав її з великим світом духу, з сучасним йому загальним мистецько-інтелектуальним рухом,— не треба забувати цю його заслугу. Все це почалося з пізнього Бетховена та його поліфонії, і мені здається дуже значущим те, що противники романтизму, тобто мистецтва, яке перейшло зі сфери чисто музичної у сферу загальнодуховну, завжди були й противниками та огудниками пізньої творчості Бетховена. Ти коли-небудь звертав увагу на те, наскільки по-страдницькому значущішою стає індивідуалізація голосу в його останніх творах, ніж у раніших,
* Мистецтва віршування
** Окрасою програми
Багато граю Шопена й читаю про нього. Люблю ангельське в його постаті, яке нагадує Шеллі, його дивно, загадково закрите, неприступне для чужого ока, наче таке звичайне життя, яке, проте, неможливо розгадати, його нехіть до знань, байдужість до життєвого досвіду, шляхетну замкнутість його фантастично вишуканого й звабливого мистецтва. Як багато каже про нього надзвичайно уважна дружба Делакруа, що пише йому: «J'espère vous voir ce sòir, mais ce moment est capable de me faire devenir fou*. Меншого й не можна було сподіватися від цього Вагнера живопису! Але не менше є і в Шопена такого, що не тільки з погляду гармонії, а й з погляду загальнолюдського не просто вгадує наперед Вагнера, але й випереджає його. Візьми хоча б ноктюрн до-дієз мінор опус 27 №1 і дует, що починається після енгармонійної заміни до-дієз мажора на ре-бемоль мажор. За скорботною милозвучністю це переважає всі оргії Трістана136 — та ще по-фортепіанному інтимно, без бойових подвигів хіті й без грубої, нечистої, схожої на кориду театральної містики. Згадай насамперед його іронічне ставлення до тональності, любов до піддражнювання, приховування, заперечення, неозначеності, його глузування зі знаків альтерації. Він заходить далеко в цьому вияві своєї мистецької вдачі, смішно, зворушливо далеко...»
* Сподіваюсь зустрітися з вами сьогодні ввечері, хоч ця зустріч може довести до божевілля
Вигуком «Ecce epistola!»* лист закінчується. Внизу дописано: «Що ти його
* Се лист!
XVII