Чи треба додавати, що саме в таких випадках, як Адріанів, на це найменше доводиться сподіватись? Прикрашування, приховування, ошляхетнення, про яке я говорив,— це справа душі, проміжної інстанції, що виконує роль посередниці і має поетичне забарвлення, інстанції, де інстинкт і дух, розчинившись один в одному, укладають між собою ілюзорне перемир'я, власне, досить сентиментальної сфери, в якій я, признаюся, почуваю себе цілком затишно, хоч вона й не відповідає суворому смакові. У таких натур, як Адріан, «душі » небагато. Дружба, яка заглядає глибоко і бачить багато, навчила мене, що дуже горді натури найближче стоять до тваринного, до голого інстинкту, і безжально віддані йому на поталу; через це люди, схожі на мене, так турбуються і тривожаться за такі натури, як Адріанова, і через це я сприйняв ту злощасну пригоду, змальовану в його листі, як щось страхітливо символічне.
Я немов бачив, як він стоїть на порозі дому розпусти і, помалу усвідомлюючи, куди потрапив, дивиться на дочок пустелі, що очікувально притихли на канапах. Сліпо, відчужено, як у ресторані Мютца в Галле,— так чітко уявляв собі я ту картину — він підійшов до фортепіано і взяв кілька акордів, зміст яких усвідомив аж згодом. Я бачив, як біля нього стає кирпата hetaera esmeralda, з напудреними опуклостями, в іспанській корсетці, бачив, як вона гладить оголеною рукою його по щоці. Мене охопило непереборне бажання опинитися там, біля нього, всупереч просторові й часові, що розділяли нас. Мені хотілося відштовхнути від нього коліном ту відьму, як він відштовхнув ногою ослінчика, щоб прокласти собі шлях назад. Я довго ще відчував дотик її руки на своїй власній щоці, з огидою, зі страхом думаючи про те, що відтоді цей дотик пече щоку мого приятеля. Знов прошу читача в ньому, а не в мені шукати причину того, що я не міг побачити в його пригоді нічого веселого. В ній і не було нічого веселого. Якщо мені пощастило дати читачеві хоч приблизне уявлення про натуру свого приятеля, то він разом зі мною відчує в тому доторкові щось невимовно ганебне, щось глузливо-принизливе й небезпечне.
Що Адріан доти не «торкався» жодної жінки, я твердо знав і знаю. Та ось жінка торкнулась до нього — і він утік. У цій втечі також немає нічого смішного, можу запевнити читача, якщо він схильний дошукуватись його там. Смішною ця втеча була хіба лише в трагічно-гіркому розумінні своєї даремності. Я не вважав, що Адріан утік, та й сам він дуже недовго почував себе врятованим утечею. Гордий дух боляче зіткнувся з бездушним інстинктом. Адріан не міг не повернутися туди, куди привів його ошуканець.
XVIII
Хай читач, знайомлячись із моїм описом тих подій і обставин, із моєю розповіддю, не питає, звідки я так добре знаю всі подробиці, якщо я не бачив їх на власні очі, не завжди перебував поряд із героєм цього життєпису. Справді, я не раз і довго жив далеко від нього: так було під час моєї однорічної служби в армії, після закінчення якої я, правда, знов пішов учитися в університет, уже в Лейпцігський, і мав можливість пильно спостерігати тамтешнє його життя. Так само було й під час моєї мандрівки для поновлення класичної освіти, що припала на 1908-й і 1909 роки. Не встигли ми побачитись після мого повернення, як він уже надумав кинути Лейпціг і переїхати до Південної Німеччини. А потім настала, мабуть, найдовша наша розлука: роки, які він, після недовгого перебування в Мюнхені, провів зі своїм приятелем, сілезцем Збройносеном, в Італії, тим часом як я, пройшовши іспитовий термін у Кайзерсашернській гімназії Святого Боніфація, працював там штатним викладачем. І тільки 1913 року, коли Адріан оселився у верхньобаварському містечку Пфайферінзі, а я переїхав до Фрайзінга, ми знов опинилися поряд, і я протягом сімнадцяти років, аж до катастрофи 1930 року, безперервно чи майже безперервно спостерігав його життя, що давно вже набуло відтінку приреченості, стежив за його дедалі бентежнішою творчістю.