Він увімкнув свій комп’ютер і відкрив «Фаєрфокс»[245]. Він знав, що Дік проводив зиму, куховарячи у якомусь з кількох курортних готелів Флориди, але не міг пригадати їхніх назв, ба навіть на якому саме узбережжі півострова вони містилися. Можливо, на обох — один рік у Нейпелзі, наступний у Палм-Біч, а потім у Сарасоті або на Кі-Весті[246]. Там завше є робота для людини, яка вміє полоскотати смакові сосочки, особливо сосочки багатіїв, а Дік умів їх полоскотати так, як ніхто інший. Дену майнуло в голові, що найшвидше він може вийти на ціль, якщо набере Дікове ім’я трохи ексцентрично — не Хеллоран, а Хеллоранн. Він надрукував у пошуковому віконці Ричард Хеллоранн, потім Флорида і натиснув клавішу «ЕНТЕР». Комп’ютер видав йому тисячі й тисячі посилань, але він був майже цілком упевненим, що потрібне йому — третє згори, і тихе зітхання розчарування вийшло йому з грудей. Він клікнув ланку, і відкрилася стаття з
Відомий в Саут-Біч шеф-кухар Ричард «Дік» Хеллоранн, 81
Там була й фотографія. Маленька, але Ден будь-де упізнав би це життєрадісне, розуміюче обличчя. Чи помер він самотнім? Ден сумнівався щодо цього. Цей чоловік був надто товариським… і великим поціновувачем жінок. Біля його смертного ложа напевне побувало чимало відвідувачів, але двох людей, яких він врятував тієї зими в Колорадо, там не було. Венді Торренс мала законне виправдання: вона померла раніше за нього. А от її син…
Чи був він тоді в якомусь генделику, повний віскі, і грав улюблені водіями-далекобійниками пісні на джукбоксі, коли відходив Дік? Можливо, сидів десь у камері, заарештований на ніч за «порушення громадського порядку в п’яному стані»?
Причиною смерті був інфаркт. Він прокрутив назад вгору і перевірив дату: 19 січня 1999. Чоловік, який врятував Денові життя і життя його матері, був мертвий уже майже п’ятнадцять років. Отже, годі чекати допомоги з цього боку.
Він почув у себе за спиною делікатне попискування крейди по дошці. Він залишився сидіти, де сидів, ще якусь мить, з ноутбуком перед собою та їжею, що вичахала. І лише потім, повільно, обернувся назад.
Крейда так і лежала нерухомо у жолобку внизу дошки, але картинка, тим не менше, проявлялася. Зображення ескізне, проте розпізнаване. Бейсбольна рукавиця. Коли рисунок було закінчено, її крейда — хоча й невидима, але вона все одно видавала отой пискливий звук — намалювала в «кишені»[248] рукавиці знак питання.
«Мені треба це обдумати», — почав він, але не встиг завершити фразу, як задзижчав інтерком, викликався Доктор Сон.
Розділ дев’ятий Голоси наших мертвих друзів
За віком сто два, тієї осені 2013 року Еліанор Улей була найстарішою мешканкою «Рівінгтон Хаусу» — такою старою, що її прізвище ніколи не було американізовано. Вона не відгукувалася на прозаїчне
— Функціональність печінки в неї нульова, легені в неї, завдяки вісімдесяти рокам куріння, геть негодящі, у неї колоректальний рак — повзе зі швидкістю равлика, але вельми злоякісний, — а стінки серця в неї тоненькі, як котячі вусики. Проте вона триває.
Якщо Азраїл правий (а як на Денів досвід, він ще ніколи не помилявся), довготерміновий договір на користування життям у Еліанор добігав кінця, але вона аж ніяк не виглядала жінкою перед певним порогом. Вона сиділа в ліжку і гладила кота, коли увійшов Ден. Волосся мала в гарних кучериках — лише вчора у неї з візитом був перукар, — а її рожева нічна сорочка, як завжди, була бездоганною, верхня її частина додавала трохи кольору безкровним щокам жінки, а нижня половина розпросторювалася від її ніг-патичків, немов бальна сукня.
Ден підніс собі до щік долоні й поворушив розчепіреними пальцями.
Вона підкотила вгору очі, потім нахилила набік голову і посміхнулась йому.
— На Моріса Шевальє[251] ви не тягнете, але мені ви подобаєтеся,
