Доктор Сон полностью

Своїм голосом, надірваним, проте ритмічно-співучим, вона примудрилася подати цю картину радше чарівливою, аніж вульгарною. Для Дена сигаретна хриплуватість Еліанор була голосом якоїсь співачки з кабаре, котра бачила і звідала усякого ще до того, як навесні 1940 року німецька армія гусячим кроком промаршувала Єлисейськими полями[253]. Можливо, знеможеної, та далебі не переможеної. Істинна правда, на вигляд вона була як та смерть Господня, попри легку рожевість, що її відкидала на обличчя хитромудро підібрана нічна сорочка, ця пані була на вигляд як та смерть Господня від 2009-го, того року, коли вона приїхала й оселилася в палаті № 15 «Рівінгтона-1». Тільки присутність Аззі підказувала, що цей вечір інакший.

— Я певен, що ви були дивовижною, — промовив Ден.

— Ви зустрічаєтеся з якимись леді, cher?

— Ні, наразі ні.

За одним винятком, але та леді була дуже занадто юною для amour.

— Це ж сором. Бо в наступні роки, отаке, — вона підняла вгору кістлявий вказівний палець, а потім дозволила йому впасти, — стане отаким. Ось побачите.

Він усміхнувся і сів до неї на ліжко. Як сідав був уже на багато їх.

— Як ви почуваєтеся, Еліанор?

— Непогано. — Вона подивилася вслід Аззі, який зістрибнув з ліжка і вислизнув за двері, його роботу на цей вечір було закінчено. — У мене було багато візитерів. Вони нервували вашого кота, але ось, він все витримав, дочекався вас.

— Він не мій кіт, Еліанор. Він належить цьому закладу.

— Ні, — промовила вона так, ніби ця тема більше не вельми її цікавила. — Він ваш.

Ден сумнівався, щоб в Еліанор побував бодай якийсь один відвідувач — окрім Азраїла[254], тобто. Хоч сьогодні, хоч минулого тижня чи місяця, хоч упродовж минулого року. Вона була сама-однісінька у цілому світі. Навіть той динозавр бухгалтер, який довгі роки наглядав за її грошовими справами і щокварталу, тягнучи за собою портфель розміром як багажник «Сааба»[255], незграбно ввалювався до неї з візитами, тепер уже упокоївся. Міс У-Ля-Ля казала, що має якихось родичів у Монреалі… «але в мене недостатньо грошей, щоби відвідування мене було того вартим, cher».

— Хто ж у вас був?

Він подумав, що вона могла мати на увазі Джину Вімс або Ендрію Боттстайн, двох медсестер, які цього вечора працювали у «Ріві-Один» з третьої до одинадцятої. Чи, можливо, Поул Ларсон, неквапний, проте порядний санітар, в якому Ден вбачав протилежність Фредові Карлінгу, був зазирнув потеревенити.

— Як я й сказала, багато хто. Вони проходять навіть зараз. Безкінечним парадом. Вони посміхаються, вони вклоняються, одна дитина метляє язиком, наче цуцик хвостиком. Дехто з них говорить. Ви знаєте такого поета, Джорджа Сеферіса[256]?

— Ні, мадам, не знаю.

Тут є ще хтось? Він мав підстави вірити у таку можливість, але сам не відчував нікого. Та й не сказати, щоб йому це завжди вдавалося.

— Містер Сеферіс запитує: «Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?» Діти найпечальніші. Тут був один хлопчик, який упав у колодязь.

— Невже?

— Так, а ще жінка, яка скоїла самогубство за допомогою матрацної пружини.

Він не відчував навіть найменшого натяку чиєїсь присутності. Чи не могло його виснажити спілкування з Аброю Стоун? Така можливість існувала, та й в будь-якому разі сяйво надходило і відходило припливами й відпливами, графік яких він ніколи не міг скласти. Тим не менше, йому не здавалося, що наразі це так. Він подумав, що Еліанор, можливо, запала в деменцію. Або, може, розігрує його. Таке є цілком імовірним. Вона ще та жартівниця, ця Еліанор У-Ля-Ля. Хтось — чи не Оскар Вайлд[257]? — кажуть, був пожартував на смертному ложі: «Хтось мусить піти, або ці шпалери, або я».

— Ви мусите зачекати, — сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. — Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.

Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.

— Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?

— Я б не проти, якби там був… — почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.

«Срака, як же це швидко трапилося».

Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.

«Ви мусите зачекати».