Гаразд, це йому зробити неважко, принаймні якийсь час. Він спробував сягнути Абриного розуму, але не знайшов нічого. Можливо, це було добре. Вона вже могла докласти зусиль, щоб захистити свої думки. Або, можливо, його власна спроможність — його
Він зачудувався (як вже робив це не раз), чому він ніколи не бачив мух на обличчі в жодного з гостей «Рівінгтон Хаусу». Може, тому, що нема тут такої потреби для нього? Тут у нього, врешті-решт, є Аззі. Цікаво, чи бачить щось таке Аззі отими своїми мудрими зеленими очиськами? Можливо, не мух, а таки
Так тихо на цьому поверсі цього вечора, а ще ж так рано! Ні гомону балачок зі спільного холу в кінці коридору. Ні звуків радіо або телевізора. Йому не чути було ні порипування кросівок Поула, ні притишених голосів Джини й Ендрії з їхнього медсестринського поста. Жоден телефон не задзвонив. А щодо його власного годинника…
Ден підніс руку до очей. Не дивно, що він не чує його тихесенького цокотіння. Годинник зупинився.
Флюоресцентна рама під стелею погасла, залишилася тільки настільна лампа Еліанор. Верхнє світло ввімкнулося знову, але почала затухати лампа. Вона знов розгорілася, а тоді разом погасли й вона і верхнє світло. Ввімкнулись… вимкнулись… ввімкнулись.
— Тут є хто-небудь?
Кухлик на нічному столику заторохтів, потім заспокоївся. Щелепа, яку він туди поклав, видала одне тривожне «клац». На ліжку Еліанор якісь дивацькі брижі перебігли простирадлом, немов щось під ним зненацька злякано ворухнулось. Подувом теплого повітря швидко цмокнуло Дена в шоку, і заразу ж все вщухло.
— Хто тут?
Серцебиття в нього лишалося рівномірним, але він відчував його у себе в шиї і на зап’ястках. Волосся на потилиці в нього густо нашорошилося. Раптом він зрозумів, що саме бачила Еліанор в свої останні миті: парад
(
мертвих, що входили до її кімнати з однієї стіни й виходили крізь іншу. Виходили? Ні, проминали. Він не знав Сеферіса, але знав Одена:
Але немає їх тут. Він знав, що їх вже нема. Привиди, яких бачила Еліанор, пішли, і вона теж приєдналася до їх параду. Йому було сказано почекати. Ось він і чекає.
Двері в коридор хитнулись, повільно прикрившись. Натомість відчинилися двері ванної кімнати.
З мертвого рота Еліанор Улей пролунало єдине слово:
В’їжджаючи до міста Сайдвіндер, ви проминаєте щит, на якому написано: ЩИРО ВІТАЄМО НА ВЕРХІВЦІ АМЕРИКИ! Там не верхівка, але близько. За двадцять миль від того місця, де Східний схил стає Західним, від головного шосе відгалужується, звиваючись у північному напрямку, ґрунтова дорога. Над цим путівцем аркою висить дерев’яний щит з випаленими на ньому літерами, які повідомляють: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ!
Звучить це, як добра стара західнянська гостинність, проте місцеві знають, що частіше, аніж навпаки, ця дорога буває перекрита воротами, і коли це стається, на них висить менш привітний напис: ЗАКРИТО ДО ПОДАЛЬШОГО ОПОВІЩЕННЯ. Яким чином вони роблять свій бізнес, це загадка для мешканців Сайдвіндера, яким більше б подобалося бачити «Пролісок» відкритим геть у всі дні, коли не завалено снігом верховинні дороги. Вони сумують за тією комерцією, яку приносив колись «Оверлук», і сподівалися, що цей кемпінг принаймні частково щось надолужить (хоча вони й розуміють, що люди з кемперів не мають таких силенних грошей, якими було накачували місцеву економіку люди з готелю). Не так сталося, як гадалося. Загальна думка схилялася до того, що кемпінг є схованкою від податків, навмисне збитковим проектом якоїсь багатої корпорації.
Там схованка, авжеж, але корпорація, яку вона прикриває, — це Правдивий Вузол, і коли вони там отаборюються, єдиними автодомами, що стоять на великій парковці, є їхні автодоми, серед яких гордовито височіє найбільший — «ЕрфКрузер» Рози Циліндр.
