За відсутності тілесних функцій, які могли б її відволікати, Роза зможе знайти все, що їй потрібно: ім’я дівчинки, її точне місцеперебування, з чим і як детально вона обізнана та — це було дуже важливим — кому вона могла вже щось розповісти. Роза непорушно лежатиме на своєму двоспальному ліжку з четвертої дня до десятої вечора, дивлячись у стелю і медитуючи. Коли розум її стане таким же чистим, як її тіло, Роза прийме духу з одного з балонів у прихованому сейфі — єдиної затяжки буде достатньо — і вона знов обертатиме світ, поки не опиниться у тій дівчинці, а дівчинка в ній. О першій ночі за Східним часом її пожива спатиме мертвим сном, і Роза перебиратиме вміст її мозку, як їй забажається. Можливо, їй навіть вдасться вщепити туди навіяння:
Але, як зазначив більш як дві сотні років тому отой старомодний селянський поет Боббі Бернз[275], «найкращі плани мишей і людей ідуть косяка під хвіст», і заледве вона почала промовляти перші фрази своєї релаксаційної мантри, «косяк» почав тарабанити їй у двері.
— Ідіть геть! — заволала вона. — Ви що, читати не вмієте?
— Розі, тут зі мною Горіх, — погукав Крук. — Здається мені, він дістав те, про що ти питала, але йому потрібне твоє погодження, а терміни на цю штуку сучі.
Вона ще полежала якусь мить, потім злобно видихнула, підвелася і, підхопивши сайдвіндерську майку (ПОЦІЛУЙ МЕНЕ НА ДАХУ СВІТУ!), натягнула її через голову. Майка прикривала лише верх її стегон. Роза відчинила двері.
— Нехай вам щастить.
— Ми можемо й потім, — сказав Волоський Горіх. Невеличкий чоловік з лисою маківкою й сірими волосяними мачулками «Брілло», що пушилися в нього понад вухами[276]. У руці він тримав аркуш паперу.
— Ні, тільки зробіть це швидко.
Вони сіли до столу в комбінованій кухні/вітальні. Роза вихопила папір в Горіха з руки і нашвидку його переглянула. Це була якась складна, повна шестикутників хімічна діаграма. Для Рози вона нічого не значила.
— Що це?
— Потужний седатив, — доповів Горіх. — Він новий, і він чистий. Джиммі отримав цю формулу від одного з наших агентів у АНБ[277]. Він її вимкне, але без загрози того, що дівчинка помре від передозу.
— Це може бути тим, що нам потрібно, гаразд, — Роза сама розуміла, що невдоволено бурчить. — Але хіба це не могло зачекати до завтра?
— Вибачаюся, вибачаюся, — промовив покірно Горіх.
— А я ні, — заявив Крук. — Якщо ти хочеш швидко запопасти цю дівчинку і вихопити її чисто, мені треба не лише забезпечити можливість дістати скільки нам треба цієї штуки, я мушу також організувати її вчасну доставку до якоїсь із наших скриньок.
Правдиві мали сотні таких абонентських скриньок по всій Америці, переважно у «Мейл-Боксах тощо» та різноманітних закладах «Ю-Пі-Ес»[278]. Оскільки вони подорожували тільки своїми автодомами, користання скриньками вимагало планування на багато днів наперед. Поїхати якимсь громадським транспортом для члена Правдивого Вузла було б не легшим, аніж перерізати собі горло. Приватні повітряні подорожі були можливими, але неприємними; вони надзвичайно страждали від висотної хвороби. Волоський Горіх припускав, що це якось пов’язано з їх нервовою системою, яка радикально відрізнялася від мугирської. Щодо Рози, то її турбувала інша, фундована платниками податків нервова система.
Дякувати міжштатній системі автомагістралей, їх автодоми завжди адекватно слугували для досягнення їхніх цілей, прислужаться й цього разу. Невеличка рейдерська група, зі змінними кожні шість годин водіями за кермом, зможе дістатися від Сайдвіндера до північної частини Нової Англії менш ніж за тридцять годин[279].
— Гаразд, — промовила вона, пом’якшавши. — Що ми маємо на І-90 у штаті Нью-Йорк або у Массачусетсі?[280]
Не затинаючись, не мимрячи, що доповість їй про це пізніше, Крук повідомив:
— Стербридж у Массачусетсі, експрес-пошта «І-Зі»[281].
Вона поплескала пальцями по краю того аркуша з незбагненними хімічними формулами, що його тримав у руці Горіх.
— Нехай цю річ надішлють туди. І щоб маршрут переривався не менш ніж три рази, аби ми мали повноцінні підстави відмовитися від нашої причетності, якщо щось піде не так. Серйозно поганяй цю штуку туди-сюди.
— Хіба нам вистачить на це часу? — запитав Крук.
— Не вбачаю причин, чому ні, — відповіла Роза (ці свої слова вона ще згадає). — Надішли її на Південь, потім на Середній Захід, і тільки по тому до Нової Англії. Аби лиш вона в четвер була в Стербриджі[282]. Скористайся експрес-поштою, не «Фед-екс» і не «Ю-Пі-Ес»[283].
— Так і зроблю, — відповів Крук. Без жодних зауважень.
Роза повернула свою увагу до лікаря Правдивих.
