Доктор Сон полностью

— Може бути, монета, але я гадаю, там якась з твоїх медалей АА. Отих, що їх тобі видають за кожен наступний рік ув тверезості.

— За який рік ця?

Біллі завагався, дивлячись на зімкнутий кулак Дена.

— Дозволь, я тобі допоможу, — мовив Джон. — Він тверезий з весни 2001-го, отже, якщо він носить зараз при собі цей медальйон, то він, либонь, за Дванадцятий рік.

— Сенс в цьому є, але цей не той. — Біллі тепер зосередився, дві глибокі вертикальні лінії прорізали йому лоба якраз над очима. — Я гадаю, це може бути… сьомий?

Ден розкрив долоню. На медальйоні красувалася велика цифра VI.

— Хай мені грець, — сказав Біллі. — Зазвичай я добре вгадую.

— Ти влучив досить близько, — сказав Ден. — І це не вгадування, це сяйво.

Біллі дістав сигарети, подивився на лікаря, що сидів на лаві поряд з ним, і сховав їх назад.

— Якщо ти так кажеш.

— Дозволь, Біллі, я розповім тобі трохи про тебе. Коли ти був малим, ти був великим вгадувальником. Ти знав, коли твоя мати у доброму настрої і її можна розколоти на пару додаткових баксів. Ти знав, коли в поганому настрої твій тато, і всяко його уникав.

— Авжеж, я знав, якого саме вечора відгетькуватися від доїдання решток печеного м’яса може обернутися мені на зле, — сказав Біллі.

— Ти грав?

— Конячі перегони, там, у Сейлемі[291]. Вигравав добрі гроші. А потім, коли мені вже було двадцять п’ять чи десь так, у мене типу пропало вміння вгадувати переможців. Настав такий місяць, коли я мусів благати про відстрочку орендної плати за квартиру, і це мене вилікувало від маячіння на перегонах.

— Так, цей талант слабшає, чим дорослішими стають люди, але в тебе його ще трохи мається.

— У тебе його більше, — сказав Біллі. Цього разу не знічуючись.

— Він реально існує, чи не так? — промовив Джон. Насправді це не прозвучало запитанням; це була констатація.

— На наступному тижні в тебе тільки одна справа, яку ти не можеш ні відмінити, ні відсунути в часі. — сказав Ден. — Це візит до маленької дівчинки з раком шлунка. Її звуть Фелісіті…

— Фредеріка, — сказав Джон. — Фредеріка Біммел. Вона лежить у шпиталі «Меррімак Веллі»[292]. У мене там призначена спільна консультація з її онкологом і батьками.

— У суботу вранці.

— Атож. У суботу вранці. — Він зачудовано дивився на Дена. — Господи. Ісусе-Христе. Що ти… Я поняття не мав, що це в тебе таке потужне.

— Я привезу тебе з Айови назад у четвер. Найпізніше — у п’ятницю.

«Це якщо нас не заарештують, — подумав він. — Тоді, можливо, нам доведеться перебути там дещо довше». Він поглянув на Біллі, чи той, бува, не вловив цієї його менш ніж збадьорливої думки. Ознак, що той її вловив, не було.

— Навіщо нам туди?

— Заради іншої твоєї пацієнтки, Абри Стоун. Вона така ж, як Біллі і я, але мені здається, Джоне, ти про це й сам знаєш. Тільки вона за нас набагато-багато потужніша. У мене цього набагато більше, ніж в Біллі, але, порівняно з нею, я як той ворожбит-аматор на сільському ярмарку.

— Ох, Боже мій, ті ложки.

Ден розгубився на секунду, а тоді згадав.

— Вона повісила їх на стелю.

Джон втупився в нього, вибалушивши очі.

— Ти прочитав це в моєму мозку?

— Боюся, наразі все трохи прозаїчніше. Мені розповіла вона.

— Коли? Коли?

— Ми до цього ще дійдемо, але перегодом. Спершу давай спробуємо насправді почитати думки. — Ден взяв Джона за руку. Це допомагало; контакт майже завжди був допоміжним. — Її батьки приїхали до тебе, коли вона була всього лиш немовлям. Або, можливо, приїжджала тітка чи її прабабуся. Дитина їх непокоїла навіть іще до того, як прикрасила кухню столовим сріблом, і раніше в їхньому домі відбувалися усякого роду надприродні феномени. Було там щось з піаніно… Біллі, поможи мені тут.

Біллі вхопив вільну руку Джона. Ден взяв за руку Біллі, замкнувши таким чином коло. Дрібний спіритичний сеанс у дрібному Тінітавні.

— Музика «Бітлз», — сказав Біллі. — Тільки не на гітарі, а на піаніно. Там було… ну, не знаю я. Вони там ледь не тронулися були.

Джон вирячився на нього.

— Послухай, — почав Ден, — ти маєш від неї дозвіл розповідати. Вона хоче, щоб ти говорив вільно. Повір мені, Джоне.

Джон Далтон зважував мало не цілу хвилину. А потім розповів їм усе, за одним винятком.

Та історія про «Сімпсонів» одночасно по всіх каналах була занадто дикою.

4

Закінчивши, Джон поставив закономірне запитання: як Ден познайомився з Аброю Стоун?

Ден дістав у себе із задньої кишені маленький потертий блокнот. На його обкладинці була фотографія, на якій хвилі розбивалися об скелястий мис, і гасло: НІЩО ВЕЛИКЕ НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ РАПТОВО.

— Невже ти завжди носиш його з собою? — спитав Джон.

— Так. Ти ж знаєш Кейсі К., мого спонсора, правильно?

Джон пустив собі під лоба очі.

— Хіба можна його забути, якщо кожного разу, коли ти відкриваєш рота на зборах, першим звідти звучить: «Мій спонсор Кейсі К. завжди каже…»

— Джоне, ніхто не любить розумак.

— Моя дружина любить, — заперечив той. — Бо я сексуально стійкий розумака.

Ден зітхнув:

— Подивися сюди.

Джон погортав блокнот.