Тоні, схоже, повернувся, але тепер він більше не був другом Дена. Тепер він став другом маленької дівчинки на ім’я Абра. Вона була у небезпеці, як колись був Ден, але дорослі чоловіки, які розшукують маленьких дівчаток, привертають увагу, викликають підозри. У нього гарне життя тут, у Фрейжері, і він вважав, що заслуговує на нього після всіх отих втрачених років.
Але…
Але коли йому знадобився Дік — в «Оверлуку» і пізніше, у Флориді, коли повернулася місіс Мессі — Дік приїхав. У АА люди називають такі речі покликом Дванадцятого кроку. Бо коли учень готовий, учитель об’явиться.
Було декілька випадків, коли Ден разом із Кейсі Кінгслі й кількома іншими хлопцями з Програми вирушали виконати поклики Дванадцятого кроку до людей, що з головами вгрузли в наркотики й алкоголізм. Інколи про допомогу просили чиїсь друзі або боси; частіше то були родичі, що виснажили будь-які інші ресурси й опинилися в глухому куті. За всі роки трапилося кілька успіхів, але більшість візитів закінчувалися затріснутими дверми або запросинами Кейсі та його друзям запхнути оте їхнє святенницьке, квазірелігійне лайно назад собі в гузна. Один парубок, протухлий метом ветеран блискучої Бушівської авантюри в Іраку, реально махав перед ними пістолетом. Дорогою назад з Чокоруа[232], де у жалюгідній халупині тулився той ветеран зі своєю заляканою дружиною, Ден сказав: «
— Це було б так, якби ми це робили для них, — сказав Кейсі, — але ж ні. Ми робимо це для себе. Тобі подобається життя, яке ти ведеш, Денні-бой?
Не вперше він ставив йому це питання, і той раз не був останнім.
— Так.
Жодних вагань щодо цього. Нехай він не президент «Дженерал Моторз» і не знімається в оголених сценах з Кейт Вінслет[233], але на Денів розсуд він мав усе, що треба.
— Гадаєш, ти це заробив?
— Ні, — відповів Ден, усміхаючись. — Зовсім ні. Цього не можна заробити.
— То що ж то було таке, що привело тебе у те місце, де тобі подобається прокидатися вранці? Удача чи милосердя?
Йому вірилося, що Кейсі хоче, щоб він відповів «милосердя», але за роки тверезості він набув собі подеколи незручну звичку до чесності.
— Я не знаю.
— Та й гаразд, бо коли тебе загнано в глухий кут, різниці немає.
— Абра, Абра, Абра, — промовляв він, ідучи доріжкою до «Рівінгтон Хаусу». — У що ж таке ти там втрапила, дівчинко? І в що ти втягуєш
Він розмірковував, що треба йому, мабуть, спробувати зв’язатися з нею через сяйво, яке ніколи не бувало цілком надійним, але, увійшовши до баштової кімнати, Ден побачив, що в цьому нема необхідності. На його чорній дошці було акуратно виведено таке:
cadabra@nhml.com
Він кілька секунд спантеличено дивився на її мережеве ім’я, потім уторопав і розсміявся.
— Добра знахідка, мала, дуже вдала.
Він увімкнув свій ноутбук. За якусь мить перед ним уже була порожня форма електронного листа. Він вдрукував її адресу, а потім сидів і дивився на блимаючий курсор. Скільки їй? Наскільки він міг вирахувати, десь між мудрими дванадцятьма і злегка наївними шістнадцятьма. Вірогідно, ближче до першої цифри. А тут він, чоловік достатньо старий, щоби сіль заіскрилася в його щетині, якщо знехтувати голінням. Тут він, готовий розпочати інтернет-балачку з нею. Наче зі
Так, але ця дитина страшенно налякана. Плюс, йому цікаво було, що вона за така. І то вже довший час. Так само, гадав він, як він сам був цікавий Хеллорану.
У прямокутнику ТЕМА понад формою листа Ден написав: «
