Доктор Сон полностью

— Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей — як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо — і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила — минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато. Вони більше про це не говорять. — Вона зробила паузу. — Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… — Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. — Гик-фрік. Розумієш?

(«так»)

Вона вдячно посміхнулася.

— Та звісно ж, ти розумієш.

— І більш ніхто?

— Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.

— А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?

Обличчя Абри освітилося.

— Ти його знаєш?

— Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього. Дещо таке, що він загубив.

(«годинник»)

(«саме так»)

— Я не розказую йому всього, — сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. — Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?

— Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?

— Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?

Ден кивнув.

— Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко. — У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.

(«не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу»)

(«я знаю, я знаю»)

Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.

— Я в порядку, — промовила вона. — Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.

8

Він слухав уважно, поки Абра переповідала, що вона запам’ятала зі свого першого спіткання з Бредлі Тревором два роки тому. Там було небагато. Найвиразнішим образом з тих, які збереглися в її пам’яті, були перехрещені промені багатьох ліхтариків, що освітлювали хлопчика, котрий лежав на землі. А ще його крики. Вона їх теж пам’ятала.

— Вони мусили його освітлювати, бо робили щось схоже на якусь операцію, — сказала Абра. — Принаймні так вони це самі називали, але насправді вони те тільки й робили, що його катували.

Вона розповіла Дену, як знайшла Бредлі знову на задній шпальті газети «Енністонський шоппер», серед усіх тих інших пропалих дітей. Як вона торкнулася фотографії, щоб з’ясувати, чи зможе ще щось дізнатися про нього.

— Ти так можеш робити? — спитала вона. — Торкатися речей, щоби викликати картинки собі в голові? Дізнаватись про щось?

— Інколи. Не завжди. Колись мені було робити це легше і з більшою певністю, коли я був малим хлопцем.

— Ти гадаєш, я це переросту? Та мені взагалі-то байдуже. — Вона задумалася на мить. — Хоча й не зовсім. Це важко пояснити.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Цю нашу штуку, так? Те, що ми вміємо робити.

Абра усміхнулася.

— Ти точно впевнена, що знаєш місце, де вони вбили цього хлопця?

— Так, і там же вони його й закопали. Навіть поховали разом з ним його бейсбольну рукавицю.

Абра подала Дену блокнотний аркушик. Це була копія, не оригінал. Вона б засоромилася, якби хтось побачив, як вона писала імена хлопців з «Довколишніх», і то не раз, а знову і знову. Навіть те, яким чином вони були вимальовані, тепер здавалося геть хибним, оті великі жирні літери, що мали на меті показати не любов, а любофф.

— Не психуй ти через це, — промовив Ден мимохідь, читаючи написане нею друкованими літерами на аркуші. — Я у твоєму віці так само упадав за Стіві Нікс. А ще за Енн Вілсон із «Серця»[239]. Ти, мабуть, ніколи про неї навіть не чула, вона олд-скульна, але я буквально марив, як би запросити її на п’ятничний танцювальний вечір у Гленвудській молодшій середній школі. Як тобі така дурня?

Вона дивилася на нього, роззявивши рота.

— Дурнувато, але нормально. Найнормальніша річ у світі, тож попустися. І я не піддивлявся, Абро. Воно просто було там. Типу вскочило мені просто в очі.

— О Боже. — Абрині щоки палали яскраво-червоним. — До цього ще звикати й звикати, чи не так?

— Обом нам, дівчинко.

Він знову подивився на аркуш.

ЗАБОРОНЕНА ЗОНА —

ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН

ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ

СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4

ФРІМЕН, АЙОВА

ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ

— Ти це дістала… як? Передивляючись знову і знову? Повертаючи його назад, як кінофільм?