Доктор Сон полностью

Наступної суботи в пообідній час Ден сидів на освітленій яскравим сонцем лавці перед вкритою плющем кам’яною будівлею Енністонської публічної бібліотеки. Перед очима він тримав розкритий номер «Юніон лідер»[235], і там на шпальті малися слова, але він поняття не мав, що вони означають. Дуже вже він нервувався.

Рівно о другій дівчинка в джинсах підкотила на велосипеді й поставила його в стійку навпроти галявини. Вона помахала Дену, одночасно пославши велику усмішку.

Отже, Абра. А саме Кадабра.

Висока для свого віку, і здебільшого завдяки своїм ногам. Хмара її кучерявого білявого волосся була стягнута назад у тугий кінський хвіст, що, як здавалося, завжди був готовий збунтуватись і порснути врізнобіч. День був дещо прохолодним, і на ній була легка куртка з трафаретним написом ЕННІСТОНСЬКІ ЦИКЛОНИ на спині. Вона вхопила пару книжок, які були прив’язані до заднього багажника велосипеда еластичним шнуром, а потім з тією ж відкритою усмішкою підбігла до нього. Гарненька, проте не вродлива. Що не можна було сказати про її широко посаджені сині очі. Вони в неї були красивими.

— Дядьку Ден! Агов, я так рада тебе бачити!

І вона щиро цмокнула його в щоку. Цього в сценарії не було. Від початку її впевненість у їхній взаємодовірі вражала.

— Теж радий тебе бачити, Абро, сідай.

Він її попередив, що їм треба бути обережними, і Абра — дитя своєї культури — зрозуміла це відразу. Вони погодилися, що найкраще зустрітися відкрито, а в Енністоні не існувало більш відкритого місця, аніж передня галявина бібліотеки, яка розташувалася в самому центрі маленького ділового кварталу цього містечка.

Вона дивилася на нього з відвертою цікавістю, можливо, навіть зголодніло. Він відчував щось на кшталт маленьких пальчиків, які легенько погладжували всередині його голови.

(«де ж Тоні?»)

Ден торкнувся пальцем своєї скроні.

Абра усміхнулася, і ця усмішка довела її вродливість, перетворивши її на дівчину, яка років через чотири-п’ять буде розбивати серця.

(«ПРИВІТ, ТОНІ!»)

Це прозвучало досить голосно, щоб він аж скривився, і Ден знову згадав, як Діка Хеллорана тоді відкинуло назад від керма його орендованого автомобіля, якими спантеличеними на мить стали його очі.

(«нам треба розмовляти вголос»)

(«окей, авжеж»)

— Я кузен твого батька, пам’ятаєш? Не зовсім рідний дядько, але ти називаєш мене так.

— Так, так, ти дядько Ден. Все буде в порядку, аби лиш на нас не натрапила краща подружка моєї матері. Її звуть Гретхен Сілверлейк. Мені здається, вона цілком знає наше сімейне дерево, а воно не таке вже й розлоге.

«Ох, який клас, — подумав Ден. — Доскіплива краща подружка».

— Та все гаразд, — сказала Абра. — Її старший син — член футбольної команди, тож вона не пропускає жодної гри «Циклонів». Майже всі тут ходять на їхні матчі, тому перестань тривожитися, що хтось подумає, ніби ти…

Речення вона закінчила ментальною картинкою — справжнім коміксом. Той спалахнув на мить, ескізний, проте чіткий. На маленьку дівчинку в темному провулку загрозливо насувається масивний чоловік у пальті. Коліна в дівчинки трусяться, і, перш ніж картинка зникла, Ден побачив словесну хмарку в неї над головою: «Гик-фрік».

— Ну, насправді не дуже це забавно.

Він зробив власну картинку і послав їй: Дена Торренса в смугастій арештантській робі ведуть двоє полісменів. Він ніколи не пробував робити щось подібне, і його картинка вийшла не такою гарною, як у неї, але все одно йому було приємно дізнатися раптом, що він узагалі може таке робити. А тоді, чи не раніше, ніж він зрозумів, що відбувається, вона вхопила його картинку і зробила її своєю. Ден вихопив в себе з-за пояса пістолет, націлив на одного з копів і натиснув гачок. Хусточка з написаним на ній словом БАХ! вистрелила з пістолетного дула.

Ден дивився на Абру з роззявленим ротом.

Затуливши собі рота кулаками, Абра захихотіла:

— Вибач. Не могла втриматися. Ми могли б робити це цілий день, правда ж? І це було б весело.

Він подумав, що це також подарувало б їй велике полегшення. Стільки років у неї був такий гарний м’ячик і нікого, з ким вона могла б ним пограти. Ну й, звісно, те саме стосується і його самого. Уперше з дитинства — вперше після Хеллорана — він не тільки приймав, а й передавав.

— Ти права, могло б, але зараз це не на часі. Тобі треба повторити усе те знову цілком. У своєму і-мейлі ти торкнулася лише головних моментів.

— Звідки мені почати?

— Як щодо твого прізвища? Оскільки я вже твій почесний дядько, я, мабуть, мусив би його знати.

Це її знову розсмішило до реготу. Ден намагався утримати серйозне обличчя, та не зумів. Нехай Господь милує, вона йому вже подобалася.

— Моє повне ім’я Абра Рафаела Стоун, — промовила вона. Раптом її сміх обірвався. — Я дуже сподіваюся, що та леді в капелюсі ніколи його не дізнається.

7