Нетерпіння моїх людей в міру наближення до нашої мети зростало, і останні півгодини гребці добре справляли своє діло. Коли ми були вже близько, від падуакана відійшла шлюпка, в якій сиділи Иосиф, Лопіс, Ахмат та один з моїх людей із Сераму. Я зрадів, що Лопіс догадався приїхати, бо тільки від нього я міг узнати правду, бодай приблизно, про те, що скоїлося. Тільки-но шлюпка підійшла, я покликав його у свою каюту. Він схопив мою руку й, здавалося, був дуже розчулений; а коли прийшов Давід, його земляк, він кинувся його обіймати й мало не плакав. Я звелів йому розповісти все, що він знає, додавши, що багато вже чув, але бажаю знати від нього подробиці, його розповідь багато чим відрізнялася від того, що я вже чув, і це було цілком природно, адже я розпитував учора тубільця через перекладача, людину з Сераму, а той, як з'ясувалося, мав причини не перекладати всього, що йому говорилося. Лопіс почав свою розповідь, палко запевняючи, що вся ця пригода була спільною справою людей Бічару, Наматоте, Мавари й залишених мною людей із Сераму. Приватна помста була причиною вбивства дружини й доньки старого радьї Айдуми. Зваблені моїми речами, люди Наматоте, Мавари разом з моїми слугами із Сераму вирішили віддати на поталу родину й друзів старого Танеме, радьї Айдуми, пограбувати мене й звалити всю провину на людей з бухти Бічару. Иосиф був переконаний у цьому і запевняв мене, що коли він почув крики і гвалт сутички на березі, то, щоб зустріти напасників, роздав усім нашим людям зброю, порох і кулі. Люди мої справді почали стріляти, але, як запевняв Йосиф, стріляли холостими зарядами, без куль, і не через те, що боялись, аби їх не забили жителі Бічару, а тому, що були з ними заодно.
Це здалося мені цілком правдоподібним, бо я не мав сумніву, що 8 чоловік з рушницями без особливих труднощів, якби насправді стріляли дробом і кулями, могли примусити тікати сотню тубільців, озброєних списами.
Радьї Айдуми й Наматоте з усіх сил намагались улещати мене: тиснули безперестанку руки, запевняли, що готові скрізь іти за мною, пропонували скликати всіх папуасів у Байкалу чи куди я забажаю. Серамці, у свою чергу, застерігають не вірити жодному слову радьїв, бо за тими словами нові лихі заміри.
Восьмеро моїх людей серамців нездужають — у них пропасниця.
Увечері Йосиф прийшов сказати, що обидва радьї говорили моїм матросам, щоб вони за себе не боялися, що їм ніхто нічого не зробить. Серамці вірять цьому, але дуже бояться за мене, точніше за самих себе, гадаючи, що, коли мене тут уб'ють, їм перепаде від голландського уряду, як вони повернуться додому.
Заміряв череп з гробниці на о. Наматоте; він, як виявилося, був дуже вузький, з показником ширини 62, я заміряв його двічі, думав, що першого разу помилився…
11 квітня. Вирушив нарешті на о. Айдуму. Вибрав для майбутнього проживання Умбурмету, що здається мені здоровішою проти Вайкали.
Коли я увечері вибирав місце для своєї хатини, серамці знову почали бурчати; я одразу ж урвав це бурчання, заявивши знову, що в хатині житиму я сам, а вони всі можуть залишатися вночі і навіть удень на урумбаї, а якщо їм і цього не досить, то хай пливуть додому, а я лишуся тут сам. Після цього недовгого пояснення, яке я виклав, не підвищуючи голосу, знову почув запевнення у відданості й цілковитій готовності слухатися. Користуючись нагодою, я примусив їх мені пообіцяти, що вони почнуть будувати хатину завтра на світанку й закінчать якнайшвидше, бо жити на урумбаї, в маленькій каюті, мені дуже набридло…
15 квітня. Переселився вчора й переночував уже в хатині; хоч зверху вона й не протікає, але з боків і знизу така дірява, що увечері не можна запалити свічки або доводиться запалювати її разів десять на хвилину, та це байдуже; погано те, що холодно спати.
Умбурмета завдяки тому, що я тут оселився, так само, як і Айва, жвавішає; але в Айві від піщаного берега, де були витягнуті на пісок папуаські прау й де тубільці будували собі тимчасові курені, до моєї хатини було далеко; а тут з веранди я можу бачити весь берег і все, що там діється.
Сьогодні прийшло шість папуаських пірог з купою народу. Ввечері, просидівши весь день над деякими анатомічними роботами, я вийшов на веранду й милувався грою хлопчаків та юнаків на піщаному березі. Був відплив, і вони мали досить простору, щоб бавитись. Вони грались у війну: кидали один в одного жмені вологого піску та легенькі палиці замість списів. Найбільша вправність полягала в тому, щоб влучно жбурнути жменю піску чи списа, а самому швидко ухилитися, кинутись убік, чи впасти на землю, або високо підстрибнути й у такий спосіб уникнути націленого в ноги удару. Три-чотирирічні хлопчики охоче брали участь у грі, яка дуже захоплювала й чотирнадцяти- та п'ятнадцятирічних юнаків. Тут, як і в інших місцях Нової Гвінеї, діти надзвичайно рано починають тренуватись з метання в ціль; вони кидають чим попало й куди попало і досягають у цьому великої вправності.
