23 квітня. Прокинувся рано, бо мав намір вирушити з Давідом на полювання. Поки я пив каву, милуючись при ранковому освітленні гірським краєвидом, Йосиф розповів, що вночі знову була велика тривога. Прийшла якась пірога з Мавари. Коли до неї гукнули, вона хотіла відпливти геть. Він, Йосиф, кликав мене з урумбая, та я, мабуть, спав, бо нічого не відповів. Я справді спав дуже міцно, і все, що Йосиф розповідав, було для мене новиною. Йосиф додав, що капітан Мавари — один з найголовніших учасників грабунку в Айві і взагалі причина того, що сталося там, — був саме в тому човні, який приплив уночі.
— А радьї Наматоте там не було? — запитав я.
— Не бачив, — відповів Йосиф.
— Дуже шкода, добре було б захопити їх обох.
Йосиф подивився на мене запитливо. Я сам не знав, що робитиму, проте вирішив не випускати живим цього чоловіка. Не треба гаяти часу: я послав Йосифа по Давіда, а сам допивав каву, обмірковуючи, як краще організувати задумане. Давід повернувся, і я пояснив йому у двох словах, що вирішив узяти капітана живим чи мертвим, що нам не доведеться після цього довго лишатися тут, і звелів, щоб він зарядив усі рушниці, поки я складу свої папери й книжки. Ми працювали швидко, і, коли прийшов Йосиф з двома серамцями, мої папери, книжки й білизна були вже упаковані. Йосиф заявив, що не помилився і що капітан Мавари теж у пірозі. Я наказав Давідові лишитися біля рушниць, а Йосифові йти зі мною. Звертаючись до Мойбірита, чистокровного папуаса, який чомусь завжди незаперечно виконував усі мої накази, я запитав: «А ти не боїшся йти зі мною?» — «Ні, — відповів він, — якщо ти підеш перший». Я показав йому на міцного мотуза, сподіваючись, що й цього буде досить для капітана Мавари — тож револьвер не знадобиться. З веранди я міг бачити всіх і кожного й мимохіть відзначив, що папуасів набагато більше, ніж моїх людей. Хоч я і не лічив їх, та гадаю, що вони переважали нас утричі. Промайнула думка: «А що коли всі кинуться захищати капітана Мавари?» Хоч я і не мав сумніву, чим скінчиться мій намір навіть у такій ситуації, та мені не хотілося допустити різні, у якій усе-таки буду винен я. Втім, це була тільки мить; я пригадав вигляд моєї пограбованої хатини в Айві, калюжі крові, нещасну дитину на моєму столі й криваві сліди її матері, забитої також у моїй кімнаті. «Шкода тільки, що другого немає», — подумав я і повернувся до кімнати.
— Тоді ходімо, — кинув я, бо мене вже чекали, і звелів нікому нічого не говорити, не кричати, а слухати й робити те, що я накажу. Вийшли, начебто нічого й не сталося. Звичайно, ніхто на піщаному березі, окрім мене й моїх людей, і гадки не мав про те, що зараз відбудеться; тільки Давід і Йосиф знали, що я візьму і вб'ю капітана Мавари, але як — цього навіть і я не знав, та мені те було байдуже — захопити його вирішено остаточно.
Більшість людей були зайняті приготуванням страви; мої серамці снідали на урумбаї, і тільки дехто був на березі, заграючи з молодими папуасками й вибираючи собі наречених. Поволі переходячи від одного гурту до другого, я нарешті наблизився до піроги, де, боячись показатися, зачаївся капітан Мавари. «Де тут капітан Мавари? — запитав я не дуже голосно. Відповіді не було, але всі замовкли і багато-хто обернувся, наче сподіваючись чогось. — Капітане Мавари, виходь! — повторив я голосніше, — Ану, виходь!» — були мої останні слова. Тут я зірвав циновку, що правила за покрівлю на пірозі. У ній справді сидів капітан. «Саламат, туан», — вимовив він тремтячим голосом. «То це ти грабував мої речі разом з людьми Телок-Камрау? Де тепер радья Наматоте?» — «Не знаю», — ледве чутним голосом вимовив цей чоловік, який був удвічі, а то й утричі дужчий за мене, а тепер весь тремтів. Папуаси і мої люди оточили нас. «Дивись за людьми», — шепнув я Йосифові, а сам схопив капітана за горлянку і, приставивши револьвер до рота, наказав Мойбіриту зв'язати йому руки. Після цього я звернувся до папуасів і мовив: «Я беру цього чоловіка, якого лишив у Айві стерегти мою хатину, а він пограбував усе, що було в ній, г допустив, щоб у моїх кімнатах забили жінок і дітей. Візьміть його зараз же на урумбай; Мойбірите, і ти, Сангілю, як начальники моїх людей з Сераму, відповідатимете за нього».
Я вирішив, що треба покінчити це діло щонайскоріше, а головне, не дати людям отямитися й не допустити якоїсь ради між ними. Бачачи, що мої серамці впевнилися, що мене треба слухатись, і навіть потягли мого полоненого на урумбай, я засунув револьвер назад у чохол на поясі й сказав тубільцям: «Я не гніваюся на вас, а тільки на начальника, капітана Мавари, і радью Наматоте, які були у змові й робили те, що й люди Телок-Камрау». Помітивши, що дехто був озброєний, я запропонував їм покласти зброю осторонь, бо їх ніхто не зачепить, і допомогти моїм людям перенести мої речі з хатини на урумбай. Мої слова справили добре враження; на суворих обличчях з'явився веселий вираз.
