«З певного часу, — писав у 1836 році Олександр Сергійович Пушкін, — Північно-Американські Штати стали привертати в Європі увагу людей найбільш мислячих. Не політичні події є тому причиною: Америка спокійно вершить свої діла, донині безпечна і квітуча, сильна миром, зміцненим її географічним положенням, горда своїми інституціями. Але кілька глибоких умів нещодавно зайнялися дослідженням звичаїв і постанов американських, і їхні спостереження підняли знову питання, які вважалися давно розв'язаними. Повага до цього нового народу й до його устрою, що є продуктом новітньої освіти, вельми похитнулась. З подивом побачили демократію в її огидному цинізмі, в її жорстоких забобонах, в її нестерпному тиранстві. Усе благородне, безкорисне, усе, що звеличує душу людську, пригнічене невблаганним егоїзмом і пристрастю до розкошів (comfort); більшість зухвало гнобить суспільство; рабство негрів, де панують освіта й свобода; родовідні переслідування в народі, що не має дворянства; з боку виборців жадібність і заздрість; з боку керуючих — нерішучість й улесливість; талант з поваги до рівності приречений на добровільний остракізм; багатій, що надіває драний каптан, аби не образити гоноровитих злиднів, яких він потай зневажає: така картина Американських Штатів…»
«За що боролися? — читаючи статтю Пушкіна про американську демократію, запитує себе Маклай. — Щоб, добившись надміру свободи, захлинутись у згубному для людських душ світі пороків? Коли так, то Платон, безперечно, мав слушність…»
Згадавши давньогрецького філософа, він, певно, мав на увазі його трактат «Держава», в якому Платон визначив закономірну послідовність розвитку всіх соціальних формацій.
Спочатку, за Платоном, виникає тимократія, при якій влада належить честолюбцям, котрі ще не бачать сенсу в збагаченні. Це первіснообщинний лад, коли люди ще не були пойняті жадобою накопичення.
За тимократією наступає олігархія — влада користолюбної меншості багатіїв над масою бідняків, чий жебрацький спосіб життя, рабська праця і поступове, чимдалі гостріше розуміння несправедливості в розподілі матеріальних благ призводять до вибуху загального невдоволення й повалення можновладців.
Настає час демократії — влади незаможної більшості, влади, яка попервах здається торжеством справжньої свободи. Проте торжество це примарне й скороминуще, бо люди, хоча й однаково влаштовані природою (Платон розумів безглуздість того, що нині зветься расизмом), далеко не однаково вміють міркувати про добро і зло і не всі від природи однаково розумні, а тому ніколи й не можуть дійти згоди. Для цього їм неодмінно потрібен проводир, сильна постать, здатна підкорити всіх власній волі. І така постать завжди знаходиться й дуже швидко з симпатичного вождя, який багато обіцяє, перетворюється на диктатора або самозваного монарха, чия «священна особа» нічого священного в собі не містить, бо кров у всіх людей червона, голубої ж крові не існує.
І в тому, і в іншому випадку революція через демократію приходить до тиранії, повалення якої веде лише до повторення пройденого. Або знову недовговічна демократія, або олігархія і т. д.
Так учив Платон, і це вчення протягом майже двох з половиною тисячоліть, що минули після смерті великого грека, історія підтверджувала багато разів-. І все-таки, усвідомлюючи велич Платона, Маклай ставився до його ідей і поглядів на світ критично, впевнений у тому, що ніякі соціальні постулати не можуть лишатися догмою навічно, хоч би як довго їх потверджувало саме життя. Усе тече, усе змінюється…
Звичайно, і Платон, і його послідовники, в тому числі Кант і Гегель, не грішили проти істини, пояснюючи недосконалість людського суспільства недосконалістю людської природи. Однак людина, як частина живо» природи, і громадянин, як продукт певної державної системи, не одне й те саме. Виходить, усе залежить від того, яка. буде держава і як вона виховає своїх громадян. «Хто жадає створити досконалих людей, — сказав Арістотель, — той повинен створити досконалих громадян, а хто хоче створити досконалих громадян, повинен створити досконалу державу».
Але ж якою має бути держава, щоб її громадяни жили в мирі, злагоді й усі по-справжньому були рівні? Ось альфа і омега всіх революційних теорій.
Маклай у свій гейдельберзький період, очевидно, не був знайомий з опублікованим у 1848 році «Маніфестом Комуністичної партії» К. Маркса і ©. Енгельса. Такі терміни, як «робітничий клас», «пролетаріат», «буржуазія», «комунізм», у його студентських конспектах та записниках того часу взагалі не трапляються. Чомусь він уникав уживати навіть слово «соціалізм», хоча соціалістичними ідеями захоплювався ще в гімназії. Та й тут, у Гейдельберзі, в його зошитах конспекти праць Шарля Фур'є, Роберта Оуена й Сен-Сімона посідали більше місця, ніж Гегеля й Канта. При цьому дві ідеї Сен-Сімона він виділив осібно: справедливе те суспільство, в якому кожен працює за здібностями, одержуючи за працею, і справедлива та держава, яка із знаряддя управління людьми перетворюється на знаряддя організації виробництва.
