Він добре розумів, як багато дано йому від природи, а тому й покладено на нього немало. Тільки через науку, з її допомогою він міг уповні стати корисним людям і, служачи їм, виконати свій обов'язок. Але не з допомогою натуралістики. Філософія, право, політична економія — ось що йому зараз конче потрібно, щоб народжувати ідеї, здатні піднімати поневолених на барикади.
Цим і пояснюється, чому після навчання на відділенні природничих наук фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету та Медико-хірургічній академії наш утікач облишив у Гейдельберзі зоологію й медицину.
Великий науковий центр Європи, старовинний університет якого славився на весь світ, Гейдельберг на той час був також містом, куди сходилися недавні польські повстанці. І Микола, керований улюбленим старшим другом Миклашевським, охоче включається в громадську роботу серед польської еміграції, вивчає польську історію, культуру й мову. Адже по матері він сам на чверть поляк, а про Польщу досі знав дуже мало. Соромно. До того ж з гордою Річчю Посполитого і її боротьбою за незалежність і свободу він ладен пов'язати все своє життя.
Миклашевський переконав його, що всі шляхи тепер в Росію йому відрізані. Навіть якщо його юнацьке баламутство й забудеться й ніхто його більше не переслідуватиме, то, повернувшись у Петербург, він опиниться там у становищі людини чужої й безправної, бо, втікши з Росії з фальшивим паспортом і помінявши справжнє прізвище російського дворянина Миколи Миклухи на псевдонім «уродженого в Калузькій губернії іноземнопідданого» Миклухо-Маклая, він таким чином позбавив себе не тільки звання російського дворянина, а й російського підданого[42]. Доводити ж за таких обставин, що ти все-таки Микола Миклуха, означало самому себе поставити під кримінальну статтю. Фальшивий паспорт — не безневинна річ.
На думку Миклашевського, Миколі лишалося одне з двох: або приєднатися до польських вигнанців і, користуючись європейським співчуттям до визвольного польського руху, одержати документи поляка в еміграції, або клопотати про підданство Пруссії, бо, не маючи ні батьківщини, ні хоча б якогось громадянства, не можна сподіватися на успіх ні в науці, ні в політичній боротьбі. Люди без роду й племені нікому не потрібні, їм просто не довіряють.
Очевидно, погоджуючись з порадою наставника, Миколі найдоцільніше було б назватися тут, у Гейдельберзі, німцем. Шанований рід фон Беккерів, з якого вийшов батько його матері, у Франкфурті-на-Майні все ще існував, і хтось із цього роду напевно признав би онука Фрідріха фон Беккера. У такому разі прусське підданство він дістав би без будь-яких ускладнені, і навіть повернув би собі дідівський титул німецького барона.
Та як же Миклашевськнй, усі нові польські друзі? Що скаже він їм на своє виправдання, як, узявши підданство, дивитиметься їм в очі? Ні, він потрібен цим полякам і, якщо третього не дано, піде з ними до кінця.
Так, поляки борються з Росією, але не проти Росії, — за свою волю. Виходить, не проти рідної країни піднімає він зброю; ворогом його був і лишається тільки російський деспотизм, однаково ненависний і полякам, що втратили незалежність своєї батьківщини, і росіянам, що стогнуть у його ярмі. І хто знає, чи не відлупиться заклик поляків до волі через революцію в усій Російській імперії…
Важко сказати, чи точко так він тоді думав, але ми не маємо підстав не вірити Мнклашевському, який писав, що, приєднавшись» у Гейдельберзі до визвольного польського руху й давши згоду «зробитися поляком», Маклай не переставав бути патріотом Росії, глибоко усвідомлюючи ту величезну різницю, яка існує між поняттями «держава» і «країна»: державний лад не можна ототожнювати з народом, ніхто з власть предержащих не може уособлювати всю націю, її геній, совість і біль.
Вісімнадцятирічний Маклай палко мріє про знищення царського деспотизму на всьому просторі від Варшави до Сахаліну, проте ставати до боротьби не бажає доти, доки не знатиме з усією певністю, що принесе майбутня революція навзамін царизму, наскільки все те реалістичне, гуманне й життєздатне. Без виразно окресленої мети й переконливо обгрунтованої можливості перебудувати світ за визначеною моделлю, на його думку, жодна революція не може мати успіху. Більше того, піднімати народ на боротьбу, заздалегідь не роз'яснивши, за що конкретно треба боротися, він вважає діянням не тільки безвідповідальним, а й шкідливим для справи революції, бо тоді в лавах борців неминуче почнеться ідейний розбрід, спалахнуть внутрішні чвари й революція зрештою сама себе погубить.
Інакше кажучи, в такому юному віці Маклай уже усвідомлював головне: щоб забезпечити соціальній революції перемогу і потім закріпити досягнуте, передусім потрібен реалістичний проект явно життєздатного нового суспільства, а потім — чітка програма дій і боротьба.
