Спочатку ноші підмовлялися цьому вірити, особливо посиланню на якусь нельми сановиту особу, яка буцімто давно вороже настроєна проти них. Їм здавалося, що ні для кого з таких осіб їхня скромна сім'я не становила анінайменшого інтересу, а тим паче ворожого. Але подробиці, взяті з листа Миклашевського, якого вони нікому із сторонніх не показували, все-таки стурбували їх. Катерина Семенівна вкрай налякалася, та й Микола занепокоївся не на жарт. У записці говорилося, що після повноліття йому будь-що загрожують арешт і суд, бо судовий розгляд у «справі» учасників останніх студентських заворушень у Петербурзькому університеті відкладено до серпня, а це означало, що тих бунтівників, яких через неповноліття не арештували, але яким у серпні виповниться 18 років, потім, перед початком суду, візьмуть під варту неодмінно. Тому розпочинати клопотання про закордонний паспорт не парто, бо якщо навіть і пощастить виклопотати паспорт, то буде взято підписку про невиїзд, а затівати втечу за кордон — марна річ, вона все одно не вдасться, а тільки призведе до нових звинувачень.
Якраз тоді в Петербурзі з'явився Олексій Костянтинович Толстой. Анонімна записка йому спершу теж здалася неправдоподібною, але виключення Миколи з університету й Медико-хірургічної академії, куди його без середньої освіти вдалося влаштувати з великими труднощами, змусило поета знову звернутися до царя.
Несподівано для Олексія Костянтиновича імператор цього разу вичитав йому:
— Хто вони тобі такі, ці баламути! — закричав він, не приховуючи роздратування. — Дивись, Толстой, а то я подумаю, що й ти з ними заодно.
Поет не знав, що міністр внутрішніх справ, доповідаючи цареві про нові студентські заворушення, охарактеризував государеві юного Миколу Миклуху як «найголовнішого й найнебезпечнішого заводія всіх заворушень», а його, графа Толстого, як «ревного захисника цього баламута»[40].
Цареве вичитування не на жарт занепокоїло Олексія Костянтиновича. Він зрозумів, що в анонімній записці, коли не все, то багато що, очевидно, правда. А коли так, то треба діяти негайно.
Щоб не збудити зайвої підозри поліції, вирішили піти їй навстріч. Невідомий доброзичливець радив не клопотати про закордонний паспорт, — отже, треба клопотати, знайшовши для цього сяку-таку безневинну й усе-таки вагому причину: у Миколи слабі легені, йому настійно радять на тривалий час виїхати для лікування в Гейдельберг.
А тим часом роздобути другий паспорт, чистий бланк, ї під вигаданим прізвищем виїхати до Німеччини хоча б за кілька днів до повноліття і, звичайно, кружним шляхом — через Румунію, наприклад, чи Болгарію.
План утечі в усіх деталях розробив Олексій Костянтинович. Він правильно зміркував, що, поки Микола не одержить справжнього паспорта, поліція до нього ніяких заходів не вживатиме. Коли він подасть належні документи, вона заспокоїться й очікуватиме, певна, що 4 липня, тобто в день свого народження, бунтівливий юнак неодмінно прийде до паспортного відділу. Цим очікуванням поліції й треба скористатися.
Одного не знали Миклухи: де добути бланк паспорта? Але й це Олексій Костянтинович незабаром уладнав. Лишалося тільки придумати Миколі підходяще прізвище.
Довго сушили собі голови й ніяк не могли дійти згоди. Миколі не хотілося брати зовсім нове прізвище, яке б не зв'язувало його з родиною. Тому зрештою зійшлися на тому, нікому вже не відомому подвійному підписі прадіда Степана, переінакшивши «Миклуху» на «Миклухо», щоб звучало більш «по-закордонному».
В останніх числах березня його випровадили…
Новоявлений Миклухо-Маклай ні в кого не викликав ніякої підозри. Благополучно залишивши Санкт-Петербург, він без пригод дістався до Кишинева, потім до Бухареста, а звідти прибув у Гейдельберг, де на нього з нетерпінням чекав Миклашевський.
Проґавивши здобич, Валуєв, певна річ, розлютився. Катерину Семенівну тягали в поліцію, допитували, залякували, та де подівся син, вона не призналася.
Про успішну втечу Миколи Миклухи за кордон і його нове прізвище Валуєв довідався лише після того, коли поліція почала перехоплювати адресовані Миклухам листи з Гейдельберга, які Микола підписував на новий штиб: «Миклухо-Мякляй»[41]. Та Гейдельберг — далеко.
Хоч би як прагнула людина виховати в собі цілісний характер і назавжди зберегти вірність колись обраній стежині, вона не може оминути особистий життєвий досвід, уникнути його перебудовного впливу на свій спосіб мислення і свої вчинки.
Зазнавши долі гнаного і змушений у неповні вісімнадцять літ тікати в чужі краї, Маклай тепер мріє тільки про боротьбу за волю. Під три чорти природодослідництво!
Ні, облишити думку про науку він не збирався. Змужнілий юнак був не такий наївний, щоб із своєю недорікуватістю уявити себе майбутнім революційним вождем, трибуном, і в той же час не настільки позбавлений честолюбства, щоб погодитися на скромну роль рядового бійця.
