Трагедія Ломбоку — одна з найстрашніших сторінок в історії колоніальних війн, які будь-коли знала Індонезія. Голландці зруйнували все дощенту. Поселення, місто Матарам і навіть палац раджі, який був надзвичайно цінним архітектурним пам'ятником майже тисячолітньої давності, зрівняли з землею. Більшість захисників острова окупанти знищили. Мабуть, саме тоді голландці вперше застосували те, що через півстоліття так широко практикували гітлерівці, — газові камери. З тією різницею, що замість газу голландці використовували їдкий дим просмоленої сірки.
Малигіна, одначе, пощадили. Розправитися з ним на місці, мабуть, просто не зважилися. Створюючи культ білої людини, колоніальні власті ввели закон, що вимагав терплячого й бережливого ставлення до будь-якого евро» ненця, який опинився на території Ост-Індії. Винятків закон не визнавав, бо такого випадку, який стався з Малигіним, певна річ, передбачити не могли.
Вченого привезли на Яву, вилікували, а потім судили. Судді не могли збагнути вчинку росіянина, запитували, що змусило його, культурного європейця, боротися на боці «жовтошкірих негідників».
— Я хотів, — сказав Малигін, — щоб хоч один клаптик землі в цій країні лишався вільним. Три роки мене оточувало рабство. Я бачив безжальну експлуатацію, жорстокі тілесні катування, горе й сльози поряд з невиправданою розкішшю й самовдоволенням. Миритися із свідомістю власного безсилля я більше не міг. Обов'язок людинолюбства, сумління, нарешті проста порядність спонукали мене до дії.
Засудивши Малигіна до двадцяти років ув'язнення, судді висунули йому безглузде звинувачення: зраду батьківщини, тобто Голландії, оскільки судили його за голландським кодексом. У європейських газетах знялася хвиля обурення, й вирок колоніального суду генерал-губернатор змушений був скасувати. Обмежилися тим, що Малигіна вислали з Ост-Індії.
Як далі склалася його доля, на жаль, невідомо. Ніхто не знає також, де його наукові записки. Та й взагалі, чи цілі вони? Цілком імовірно, що він захопив їх із собою на Ломбок і там вони загинули у полум'ї пожеж. А може, вони лишилися в Бюйтензорзі й тепер десь лежать припорошені в архівах. Достеменно відомо лише те, що він не вивіз із Яви нічого, ніяких власних речей. На пароплав його посадили під конвоєм і до Мадагаскару везли як в'язня. У мадагаскарському порту Мажунга він мав зійти на берег, а там братися на всі чотири боки, куди завгодно, окрім Ост-Індії. Невідомо навіть, чи дістався він до Росії.
Після Миклухо-Маклая Малигін — другий наш співвітчизник, якого в Індонезії вважають індонезійцем. Його прізвище також співзвучне з місцевими іменами. Учений Малигін обернувся на раджу Маланга, й тепер спробуй переконати індонезійця, що місто Маланг на Яві названо зовсім не його іменем. «Як не його іменем? Хіба в Індонезії був ще один такий легендарний Маланг? Ні, ви помиляєтесь, це місто раджі Маланга. Атож, того, який керував обороною Ломбоку».
Коли на Яві виникло місто Маланг, Малигіна ще й на світі не було.
У Богорський ботанічний сад я заходив з благоговійним трепетом. Начебто ось зараз мав відкрити надзвичайну таємницю. Я намагавсь одразу ж усе побачити й одразу назавжди все запам'ятати. Наді мною, наче гігантський зелений грот, здіймалися склепіння канарієвої алеї — алеї Маклая. Він посадив її своїми руками. Я гладив шерехату кору стовбурів і, здавалося, відчував тепло Маклаєвих рук. Повільно я йшов алеєю. Десь далеко праворуч, за стіною дерев-велетнів, гомоніла річка. Ліворуч дзеркалилось плесо джерельного озера. Там, де озеро закінчувалося, ясніла білина президентського палацу. Кроків за тридцять від нього, ближче до озера, на відкритій галявинці стояла почорніла дерев'яна альтанка. Це й була та. альтанка, де колись любив працювати Миклухо-Маклай.
Чотири звичайні тверді стільці, маленький столик — дощаний кружок, прибитий на вкопаному стовпі. На столикові — зошит у чорному коленкорі й акуратно заструганий олівець. Чиї вони? Не знаю. Хтось поклав. У зошиті ніяких записів. Пожовклі сторінки, мабуть, уже багато років чекають олівця.
У густих кронах канарій дзвіночками переливаються голоси райських пташок. Пахне листям, озером, лілеями. На тому боці озера з-за бамбукового куща вийшли двоє оленів, спинилися здивовані.
— Здрастуйте, добрі красені!
Я згадав Північ. Якось на Чукотці нас заскочила в дорозі заметіль. Ми їхали на оленячій упряжці по сніговій цілині, нас було двоє. Щоб перечекати заметіль, ми зупинили упряжку й разом з оленями зарилися в сніг. Якби їх не було з нами, ми б, певно, загинули. Вони зігрівали нас своїми тілами три нескінченно довгих дні. Я мріяв тоді побачити далекі південні краї. Мріяв просто так, від холоду. Я не вірив, що колись моя мрія здійсниться. І ось вона збулася. І знову олені. На тих, північних, вони не схожі, а все одно рідні.
