Драматичні твори полностью

Романюк. Пробач, Мартине, я думав, що ти цей клунок віршів хочеш...

Кандиба. Перш за все, це не клунок, а по-друге, я вас великодушно пробачаю. (До Батури.) Я щасливий, щасливий, що маю честь так близько стояти коло великого письменника. Перечитав усе, написане вами. Скажу від щирого серця: ваша книга про моряків — неперевершений шедевр.

Батура. Що ви? Звичайна книга. А деякі образи схематичні.

Надія. Ви жартуєте?

Батура. Ні.

Надія. Дозвольте читачеві сказати вам правду.

Батура. Прошу.

Надія. У вашій книзі командир вийшов схематичним, навіть сухим і нуднуватим...

Верба. Тримайтесь, Сергію Павловичу.

Н а дія. Але друг командира, матрос Горовий, це така велика людина, що я в нього просто закохалась.

Верба. Жаль, що не в командира.

Надія. Чому?

Верба. Бо командир — це сам автор.

Надія. Невже?

Батура. До ваших послуг, сухий і нудний...

Надія. Пробачте, я про образ.

Батура. Нічого, нічого.

Надія. Але вашого героя-матроса я уявляла собі зовні таким, як ви.

Батура. Дякую.

Надія. І вам врятував життя матрос Горовий?

Батура. Мені.

Надія. Розкажіть.

Батура. Я написав точно, як було.

Надія. Так... Ваша книга розкриває таку красу душі простої людини, що коли б я зустріла його, за нього віддала б усе найдорожче...

Батура. А ви справді, немов у живого, закохались...

Василина. А хіба він загинув?

Батура. Загинув...

Надія. Як хороше ви закінчили книгу: «Де ти, друже мій... Друже вірний...»

Пауза.

Василина. А мені, вибачайте, не подобається кінець. Треба, щоб ви зустрілись з матросом. Допишіть трохи, і нам буде легше.

Батура. Не можна.

Василина. Чому?

Велика пауза.

Б а тур а. Я ніколи не зустріну його...

Кандиба (до Батури). Дозвольте вас на одну хвилину.

Батура. Будь ласка.

Батура і Кандиба йдуть у сад.

Романюк. Не витримав, гаспид...

Василина. Розпаковує... Ще співати почне...

Верба. Хто?

Василина. Наш Кандиба.

Надія (тихо). Друже мій... Друже вірний...

Романюк. Я от думаю, де вам буде краще жити. Може, так: Сергій Павлович у нас, кімната є вільна. Як, Надю?

Надія. Що ж, коли погодяться...

Романюк. Погодяться. (До Верби.) А вас, коли дозволите, до товариша Вакуленка.

Василина. Видумали. У нього ж діти...

Верба. Прошу вас, коли можна, в таку хату, де немає дітей. Мені тиша потрібна.

Василина. Тоді ясно. До нас підете. Півхати вам, а на другій половині — я і мати. Більше у нас нікого немає.

Романюк. їм же тиша потрібна, а мати твоя...

Василина. Що? Мати моя з ранку до вечора на роботі, характер у неї лагідний, тихий. (До Верби.) Згодні?

Верба. З радістю, але, може, мати ваша не погодиться...