Драматичні твори полностью

Василина. А це, мамо, товариш Верба — художник.

Ковшик. Рада і вам. (Подала руку.)

Батура. Сідайте, будь ласка.

Ковшик. Дякую, сідайте ви. Відпочивати приїхали до нас?

Батура. Ні. Хочу зібрати матеріал для книги.

Ковшик. Для книги? Це добре. Опишіть, будь ласка, мого кума. Коли хочете, я вам про нього таке розкажу...

Ро-манюк. А я про тебе, кумо...

Ковшик. Починай. Я не боюсь.

Романюк. І я не боюсь. Проси, Надю, гостей снідати.

Надія. А й справді час. Прошу всіх до хати.

Ковшик. Дякую. Мені треба йти. Бувайте здорові, заходьте, коли буде час, в сільраду.

Батура. Неодмінно зайдемо.

Василина). Мамо, товариш Верба погодились у нас жити. Вони картини малюватимуть.

Романюк. Не будуть вони у вас жити.

Ковшик. Та й чого? Що, у мене хата гірша від твоєї чи пироги не рум’яні?

Романюк. їм потрібна тиша, спокій, а не ярмарок.

Ковшик. Ярмарок? Приходьте, товаришу художник, прийму з душею. Ви не думайте, це я так з бюрократами та з тими... от знову забула, як воно те слово, куме?

Романюк. Яке?

Ковшик. Яким тебе матрос на активі обізвав?.. О, згадала,— опортуніст. ...З опортуністами.

Романюк. Знаєш, Наталко, я тебе притягну до партійної відповідальності. Це був закритий актив, і про такі діла не говорять приватним особам.

Надія. Тату...

Василина. Мамо, прошу вас, ідіть.

Ковшик. Іду. (Підходить до Романюка.) А ти не сердься, я ж кума твоя, а куму любити треба! (Підморгнула і пішла.)

Вакуленко (до Василини). І коли твоя мати вгомониться?

Василина. Мабуть, ніколи.

Надія. Прошу.

Всі йдуть у хату, останніми — Василина і Верба.

Василина. Переїдете до нас чи роздумали?

Верба. Переїду, з великою радістю.

Василина. Мати у мене тиха, лагідна.

Верба. Я намалюю її портрет. (Подивився на Василину.) І ваш.

Входять у хату.

З глибини саду виходить матрос Карпо Вітровий. Він у безкозирці, на плечах — бушлат. В одній руці він тримає весло, в другій — великий букет водяних лілій. Спинився під деревом, слухає. З хати чути веселі голоси, брязкіт тарілок. Виходить Надія ч квартою і рушником, за нею — Батура з відром у руках. Вітровий ст* за деревом. Надія зачерпнула води. Батура простягнув до неї руки.

Надія. Чекайте, я вам годинник зніму... (Знімає годинник з його руки, потім зливає.) Ви навіть уявити не можете, як я рада, що бачу вас.

Батура. І я щасливий, що приїхав до вас. Тут все нове для мене.

У вікні з’явився Романюк.

Романюк. Надю, а де ж хрін?

Надія. Зараз, тату, забула. (Подала рушник Батурі, побігла в хату.)

Батура витирає руки. Вийшов Вітровий, став. Батура помітив його. Дивляться один на одного. Батура зробив кілька кроків вперед, спинився.

Пауза.

Вітровий (тихо). Сергію Павловичу...

Батура. Не може бути... Друже мій... друже! (Метнувся до нього, обняв, цілує, припав головою до його грудей.) Карпе, друже мій... друже вірний...

Вітровий. Серього... Серього... Заспокойся, Сергію Павловичу, прошу тебе.