— Я в цьому не маю ніякого сумніву, — запевнив він.
Мені аж подих перебило. Я радо вискнув, тоді зірвався на лапи й помчав колами по двору.
— Я теж нікого не боятимусь! — вигукнув я на цілий двір. І цей галас додав мені такої хоробрості, що я проскочив під самісіньким дзьобом отетерілої пані Малюшки. А тоді помчав на бабу Маруську, що вмивалася біля ґанку. Та вона, на відміну від Малюшки, не здивувалася, хіба що перестала вмиватися.
— Якщо ти став такий хоробрий, то, може, хочеш познайомитися з оцим? — поцікавилася вона і виставила в мій бік лапу з розчепіреними пазурами.
— Ні, бабо, дякую! — отямився я і вже без поспіху повернувся до тину, за яким дядько Бровко усе ще шкірив у посмішці свої жовті зубиська.
— Ох, молодість… — лагідно прогарчав він і дзеленькнув ланцюгом.
— Дядьку, а чого ви на ланцюгу бігаєте, а не так, як я? Той поглянув на небо, тоді провів поглядом метелика.
— Розумієш, у кожного з нас свій вік. Коли я був такий, як оце ти, то теж гасав, де заманеться. Проте пізніше зрозумів, що головне для нашого брата — пильнувати свого хазяїна і його двір. З того й почалося. Коли хтось пройде вулицею, то я лише гавкав на нього. Мовляв, обережно, тут наше з хазяїном обійстя! Проте коли хтось заходив у двір, то мене наче біс якийсь під’юджував вчепитися йому в штани, аби не зазіхав на наше добро. От хазяїн і припнув мене. Бо серед гостей, знаєш, бувають і гарні люди.
— І багато штанів ви порвали?
— Та Бог якось милував.
Я помовчав. Мені вже давно муляло одне запитання. Проте якось не випадало його задавати.
— Слухайте, дядьку, — врешті зважився я. — А який він із себе, той Бог?
— Та як який… Людський Бог, кажуть, схожий на людей. А наш — на нас. Чи ми на нього.
— От би побачити його! — вихопилося в мене.
— Ет, хлопче, не ти один цього хочеш! Он коли на небо сходить повен місяць, нам, дорослим, аж горлянки розриває, так хочеться завити до нашого Бога.
— І про що ж ви виєте?
— Про що завгодно. Хто скаржиться на своє собаче життя, хтось хоче щось випрохати, хтось — подякувати за те, що має гарного друга і господаря. Кожен, знаєш, виє про своє.
Сьогодні мав сходити повен місяць — саме той час, коли на небі міг з’явитися наш небесний Посланець. І тоді воронівські собаки матимуть змогу не лише славити його, а й поскаржитися на свої біди та негаразди. Тому й не дивно, що всі без винятку ревно готувалися до цієї події. Хоча у з’яву небесного Посланця, як я чував від деяких псів, уже мало хто вірив. Адже собаки з вовками скільки віків завивали до місяця, прохаючи про найвищу милість, проте Посланець так і не зійшов до них. Тому, як каже дядько Бровко, благання перейшло у змагання: хто жалібніше та голосніше провиє.
Підготовка до з’яви місяця почалася ще зранку. Ті зі старших псів, хто сидів на ланцюгах, хрипким гавкотом закликали один одного не куняти, а втерти носа молодшим.
— Покажемо цим молодим неприв’язаним, на що здатна стара гвардія! — вигавкував до дядька Бровка капловухий дід Жучок, який жив за десять хат від нас. Дядько казав, що в юні літа вони були великими друзями.
— А таки покажемо! — відгавкувався дядько й насмішкувато косував у мій бік. — У нас же такі баси, що ого-го!
Молоді й неприв’язані, до яких належав і я, теж не сиділи без діла. Ми гасали одне до одного в гості та обмінювалися думками про те, що саме попрохати в Посланця. Звісно, якщо він тільки з’явиться на небі.
І якось так трапилось, що поки я думав, із ким найкраще поділитися своїми думками, лапи самі привели мене до двору, де мешкала Найда. Вона саме ганялася за горобцями, що намагалися підкрастися до її мисочки. Побачивши мене, Найда полишила горобців у спокої і наблизилася до воріт.
— Добридень! — мовила вона своїм чарівним голоском. — Приніс якусь новину?
— Та… — зніяковів я. — Я хотів дізнатися, про що ти проситимеш сьогодні Посланця?
— Я? Та я ще й не придумала. А ти?
— Я проситиму його про те, щоб ми з Грициком ніколи не розлучалися, — сказав я.
— Тоді я теж проситиму, щоб ми з моєю Яринкою завжди були разом, — відказала Найда. — А ще…
Вона сором’язливо глянула на мене своїми променистими очима, і в мене аж серце зайшлося від захвату. Ов, здається, я їй теж подобаюсь!
Додому я летів наче на крилах. І не було жодного горобця, який міг би мене перегнати.
— Дядьку! — вигукнув я, коли опинився в нашому дворі. — Якби ж ви знали, як вона…
— Хто — вона? — дядько невдоволено глипнув на мене крізь щілину. Схоже, його завжди приязний настрій кудись подівся. Він сидів біля своєї буди і думав якусь нелегку думу. Час від часу дядько підводив очі до неба, а тоді знову починав думати.
— Найда… — почав я й замовк. Ні, не можна казати про неї, не можна! Те, як вона поглянула на мене, мусило залишитися між нами, і тільки між нами!
— Та… — промимрив я. — Слухайте, дядьку, а про що ви оце так думаєте?
— Готуюся до зустрічі з ним, — він знову поглянув на небо.
— З Посланцем? — здогадався я. — Але ж ви самі казали, що вже й не вірите, що він з’явиться!
