Барвінок примружив око у його бік.
— Ще один козацький вовкодав, — сказав він. — Тебе, здається, Злим колись прозивали?
— Еге ж, — дядько Бровко висунувся з буди. — Ми після вас прийшли. Нас дідо Білозір виховав.
Барвінок підморгнув мені і знову повернувся до дядька.
— Ми з Куцим знали твого Білозіра ще тоді, коли той звався Саньком, — сказав він. — Гарний з нього відун вийшов. Не згірший від нашого діда Кудьми.
Дядькова пащека розпливлася у вдоволеній посмішці.
— А ви як знаєте? — все ж запитав він.
— Нумо, хлопці, знову перейдемо на ти, — запропонував Барвінок. — Ми ж бо спільну справу робили, чи не так? А щодо нашого Санька, то який би я був Посланець, якби не знав про те, що відбувалося колись давно!
— І про мене? — не втримався я.
— Про тебе в першу чергу, — знову всміхнувся Барвінок. — Бо ми з тобою добряче покозакували! А недавно я довідався від діда Кудьми, що ти знову повернувся в рідні краї, і подумав: а чим я гірший за тебе? Дай, думаю, теж бодай краєм ока подивлюся, що тут робиться. От і з’явився.
— То ви… ти бачив діда?
— Як би тобі сказати… І бачив, і ні. Але ми весь час знаємо, що в кого на думці. І знаєш, — Барвінок з докором поглянув на мене, — нам з ним і досі шкода, що ти так по-дурному загинув. Ну, хто тебе вчив спинятися у всіх на виду, та ще й озиратися назад?
— Як це? — не зрозумів я.
— Ти хіба не пам’ятаєш про свою останню мить?
— Ні. Мені це ще не відкрилося.
— Що ж, доведеться тобі допомогти, — сказав Барвінок, і його погляд проник мені в душу.
Я опинився посеред осіннього степу. Ми з Грициком та ще з десятьма козаками утікали від татарської погоні.
— Тільки, хлопці, не дуже женіть, — упрохував Грицик товариство. — Бо вони, чого доброго, ще передумають гнатися за нами.
Чого він так каже, я знав. Учора під вечір велика татарська орда потайки вийшла з Криму. Вона, як довідався Грицик, мала намір перебратися через Дніпро і пограбувати Поділля.
Далеко попереду неї рухалася сторожова ватага, щоб виявити місця можливої козацької засади. Ватага складалася з двох сотень найпильніших татарських вивідників. Без них кримські зарізяки були, мов без очей. І от козаки вирішили осліпити їх.
Вирвизуб із трьома козацькими сотнями сховався в лісі над довгастим видолинком. І саме сюди Грицик з товариством мав заманити ординських вивідників.
Спіймати їх на таку вудочку було неважко. Щойно Грицикові хлопці замаячили на овиді, вони круто розвернулися і, нещадно шмагаючи коней, широкою лавою ринули на них. Бо були не дурні й знали, що свідків їхнього таємного походу треба нищити будь-якою ціною. Отож нам лишалося хіба що вивести їх під козацькі шаблі.
Ми намагалися втікати так, аби погоні здавалося, ніби вона от-от наздожене нас. Земля дрібно тремтіла під копитами їхніх коней, в усі боки летіло шмаття мокрої твані, а переможні крики переслідувачів лунали все ближче й ближче. Ще трохи — і татарські стріли почали впиватися в землю обіч нас.
І все ж ми дісталися улоговини першими. Не зупиняючись, скотилися вниз, вихором промчали видолинком і почали підійматися протилежним схилом. Верхів’я дерев стрімко виростало над нами. Ніздрі мої вже вловлювали дух збуджених Вирвизубових козаків, а вуха вчували перестук нетерплячих кінських копит. Ще стрибок — і я опинюся за краєм видолинка. Проте мене щось ніби смикнуло озирнутися назад, аби пересвідчитись, чи всі переслідувачі скотилися донизу.
І в ту мить щось із силою вгатило у вухо — і мене не стало…
Я струснув головою і прийшов до тями.
— В мене що, влучила стріла? — запитав я Барвінка..
— Так, — відказав той. — Ет, скільки дідо Кудьма вас учив, що озиратися треба вже в безпечному місці, а вам все наче вода з гусака!
— Тепер я навіки це запам’ятаю, — запевнив я.
— І правильно зробиш, — схвалив Барвінок. — Нам з тобою, Куценький, ще не в одному світі доведеться побувати. Тож така наука нікому не буде зайва… Здається, ти хотів ще щось запитати?
— Так. А тих татарів розбили?
— Вщент! Жоден не втік.
— Це добре! — не втримався я від радощів. — А ще я хотів би дізнатись…
— Тобі цікаво, що було з Грициком після тебе, — не дослухавши мене, відказав Барвінок. — Чи не так?
— Так, — згодився я.
— То я тобі скажу, що він теж загинув по-дурному.
— Цього не може бути! — вихопилося в мене.
— Може, Кудлатику, може.
— Я хочу побачити це на власні очі!
— На жаль, це неможливо, — відказав Барвінок. — Ми зі Швайкою тоді були в іншому місці, а Грицик, як і кожен з людей, не пам’ятає, що колись було з ним. Тому я скажу лише, що Грицик твій загинув через Телесикову гармату.
— Через що? — не зрозумів я.
