Феєрія для іншого разу полностью

Отож Піраму, нехай і кумедному, цигейково-спанієльному, нема чого боятися… а ще приязному й чутливому… ми знову полізли під стіл, я шукав йому Туанон, його Туанон… він зі мною… лазив… рився… скавчав… не могли знайти…

— Це ти, Піраме? це ти?

— Гав! Гав!

Він бачив, що я намагаюся, але там задушно…

— Ну ж бо, Піраме, назад!

І гоп! на хвилі!.. вдовж розламу… відкочуємося!.. он лантух сала, он… другий… три… чотири… котимося разом… а знадвору золота заграва! золоті снопи!.. Думаю про Кремоїля… я вам не розповів про Кремоїля? але ж він найважливіший! який я забудько!.. що все навколо Кремоїля! уся ця оповідь!.. а не про самі громи й літаки!.. і про Жюля-обрубка! і Цивільну оборону, і Періколу… ні! ні! Кремоїль теж важить!.. Скоріше важить!.. Кремоїль — король нічних клубів!.. його слова мені відлунюють! слова Седіба Кремоїля! мені «дін! дон!» у макітрі… брррум! брррум! відлуння… Але Кремоїль теж!

— Багато золота, Жюлю! саме золото!

Це моя вина, що ви не знаєте!.. Не розповів про Кремоїля!.. Кремоїля й Жюля!.. Жюль мав розписати йому стіни… стіни його нового клубу… як я міг забути?.. претендую на хронікера!.. а таких персонажів забуваю! Кремоїль саме вскочив у халепу… його «Джунглі»! фіаско! на вулиці Трюдена… хоч і хвацький заклад… розташування, опорядження, усі лялечки з «Адама», з «Тентена», усі справжні хлопці з вулиці Скріба… бездоганний нічний клуб, для тієї епохи… двісті тисяч на меблі й оздоби!.. і всі свої в «Рітц»! знайомства! найважливіші гості зі Сходу! Та як не крути, катастрофа! хоч і весь «Мажестік»!.. Чорта лисого! ніхто не заходить!.. чому? чому?.. Кремоїль зрозумів: погане оздоблення! атмосфера! «не заклична», як він казав… але приміщення шикарне!.. у серці кварталу розваг!.. нуль! його «Нічні джунглі»!.. фіаско!.. однозначне!

— Тепер тільки золотистим, Жюлю! більше, ніж золотистим! я вирішив! ще більше, ніж золотистим, розмалювати! щоб не виглядало сумно!

«Джунглі» розписували… пів року розписували! Замакович декоратор…

— Я витягнув його з Алеппо!.. кузен! хай йому біс! казав йому: без срібла, Замо! щоб нічого сріблястого!.. а він усе розмалював сріблом! з патьоками!..

Тепер головне, щоб не сталося такого самого з Жюлем!.. «Сміх янголів», вулиця Сент-Етерп! і щоб нічого, крім золотистого!.. та Замо скопіював був «Неан»! божевільний! кабаре не кабаретить! цілий статок! тепер такого вже не станеться!.. за Сент-Етерпом особисто простежить!..

— Приходять, ніби нічого… три місяці в Парижі — і кінець!.. нікого!

Потім чути не міг про свого алепського кузена!..

— Ще на п'ятдесят тисяч мене розкрутив! Щоб я його через Лінію[179] переправив!

— Їдь і чекай мене в Марселі! сказав йому… за п'ятдесят тисяч ушився! погодився!.. а то сидів би тут до скону!..

До речі, а той флюгер нагорі, щось я перестав дивитися… гукати йому… що він подумає?

— Агов, срака на коліщатках! бахур! у позолоті! у повній позолоті!

Обертається… добре мене бачить…

— Лілі не бачив?

Він же нагорі, хіба ні? вивищується над усім!..

Мене згрібає чиясь рука… дві!.. три!.. десять рук!.. і шпурляють мене, штовхають мене в коридор!.. а коридор гойдає, кажу вам!.. і мене викочує з коридора до риштака!.. Пані Туазель усе мені згадала!.. неначе оскаженіла!.. я кричу, як вона викручує мені руку!.. «Ой! ой!» а інші чобітьми своїми! човг! і бух! і вжух! і все по ребрах! кричати вже несила, так луплять! чобітьми, водоспад ударів! і бух! і вжух! що від мене лишиться!.. але у певний спосіб вони мене обожують!.. це для мого добра! для мого добра!

— З нами! ну ж бо! з нами!

Мушу лишитися з ними!

— Бальзаму! бальзаму!

Двері в кінці коридору! лементують безперестану, мовляв, треба! несамовито всі! квартира Армелли! У Армелли повно лікувальних бальзамів! усе забито бальзамами! це всім відомо! можу їм допомогти! попри все! посунути з ними! ключ має пані Туазель… але забула, де поклала?.. і що? і що?.. і двері скособочило!.. стеля просіла… хіба що всім навалитися гуртом! Гей! я можу, хоч і рачки! можу! повзу! сміливіше! усі! отак! гуртом! двері вже хитаються, піддаються… зараз розлетяться! і стінка разом з ними! я готовий, але консьєржка мене стримує… та ті не бачать! хапають за чуба! інші кóпають! і товстун із ними! товстун лупить кулаками і бух! і вжух! і ще! я не марю… це не гармата в кінці вулиці… бах! гах! гамселять від душі!.. пробуджують мене, це правда… бо вже був знепритомнів!.. чую удари, зсередини, із себе… і ззовні, з неба…

— То що, увесь час про те саме?

— Так! так! саме так! мордують мене… Армеллині двері скособочило… і це моя вина?

— Ламайте, ну ж! ламайте!

Не хочу нічого ламати!..

Консьєржка найзавзятіша…

— У неї повно, справді! у неї повно!..

Та мені що! мені аби чкурнути звідти!.. нехай самі Армеллині двері трощать!..

Доповзти до хідника!.. уздовж стіни… «долізти або померти»… здається, так було в законі чотирнадцятого року?..

— Дурепа! Дурепа!

Ага, це не до мене… Це Родольф шпетить нашу консьєржку…

— Ключі! ключі!

Нема! Нема!.. жодного ключа!..

— У вас ключі!