Із спорохнявілого ганчір’я видобули спіральні труби й частини розбитих кисневих змійовиків, уважно оглянули кожну дрібницю під лупою. А наостанок Б’єла вліз з ліхтариком у руках до циліндричного кріотенера.
Щоб полегшити його завдання, маніпулятор розрізав броню й широко її розсунув. Скафандр тріснув у місцях спайок там, де рукава з’єднувалися з оболонкою корпусу. Це сталося через те, що діґлатор деформувався під тиском Бірнамського льодовика, який увесь час розростався і сповзав на велетохід, або через раптову вітрифікацію. Якщо вміщена сюди людина мала при собі особисті речі, вони могли вилетіти крізь розриви скафандра й разом із струменями застигаючого азоту та крові потрапити до контейнера — в момент, коли на його відкритий перед цим отвір спадало вистрелене згори забрало, ковпак зі спеціальної сталі, на віки ув’язнюючи того, хто гинув у скафандрі.
Щоб стягти ковпак із контейнера, довелося скористатись гідравлічними лещатами, бо маніпулятор виявився заслабкий. Обидва фізики й лікар відступили на кілька кроків од платформи, й коли ковпак, подібний до головки величезного гарматного снаряду, здригнувся й почав сповзати з верхньої частини контейнера, з-під ванадієвих лещат полетіли великі уламки броні.
Люди мовчки чекали кінця операції. І лише коли чорні, мов шлак, перепалені уламки перестали сипатись, а стягнутий з кріотенера дзвін відкрив своє порожнє нутро, Лакатос підняв його під склепіння чотириважелевим маніпулятором, а Б’єла зібрався ще раз обстежити контейнер. Та всі мимоволі застигли, бо, розпадаючись уздовж зварки, металеві плити затремтіли й повільно зсунулись на платформу, ніби повторюючи вже пережиту колись агонію.
Обценьки з дистанційним управлінням перенесли важкий ковпак в інший кінець залу і там опустили його, ніби половинку порожньої бомби, так обережно, що він і не дзенькнув.
Б’єла підійшов до розтерзаного контейнера. Всередині, ніби спалене листя, темніла зотліла внутрішня прокладка. Лакатос дивився через плече Б’єли. Він непогано знав історію вітрифікаторів. За часів Роембдена і Ґрааля у верхню частину вітрифікаторів закладали вибухові заряди, щоб процес проходив якнайшвидше. Вітрифікований спершу мав скинути шолом, але залишатися при цьому у скафандрі. Для того, щоб череп не тріснув од удару, на устілці ковпака надувалися подушки. Вони рвалися й огортали заморожуваному голову, а в рот йому встромлявся конус, крізь який впорскувався рідкий азот. При цьому, як правило, виламувалися зуби і навіть щелепи. Найважливіше було перетяти всі зв’язки з мозком водночас, а отже й з основою черепа, що над піднебінням. При такій операції тодішня медицина не могла уникнути травм.
Фізики обережно віддирали шари прокладки, аж поки оголили металеве дно кріотенера. Серед спопелілих клаптів вони натрапили на якийсь предмет, він був зім’ятий, але зберіг форму маленької книжечки з обсмаленими ріжечками. Напівобвуглений предмет був такий крихкий, що від доторку розсипався б на попіл, отож вони поклали його під скляний ковпак, боячись пошкодити своїм подихом.
— Схожий на торбинку. Може, навіть з натуральної шкіри. Гаманець? Тоді люди носили при собі такі речі. А документи робили найчастіше з целюлози, переробленої на папір.
— Були й з пластикових полімерів,— докинув Герберт.
— Так, на вигляд не вельми приваблива штука,— відказав фізик. — Целюлоза не витриваліша за старі пластики. Як воно могло потрапити аж сюди?
— Це неважко уявити. —Лакатос наблизив одну до одної свої долоні.— Коли стики з’єдналися, нижній дзвін підскочив йому від ніг до грудей, а верхня частина вітрифікатора, вистрелена одночасно з нижньою, накрила її. Заряд не такий сильний, щоб розчавити людину. Азот заповнив скафандр так, що той тріснув під пахвами, і повітря, що витискалося крізь щілини, могло здерти з нього ввесь одяг.. Вибухова хвиля від розірваних гранат не раз отак оголювала солдатів.
— Що ми з цим робитимемо?
Герберт спостерігав за фізиками, які спершу наповнили скляний ковпак фіксуючою рідиною, тоді вийняли виливок, в якому чорнів плескатий клаптик, схожий на комаху, застиглу в бурштині, й узялися до аналізів. Виявили хімікати, які застосовували колись при друкуванні банкнотів, органічні сполуки, характерні для натуральної шкіри, дубленої й фарбованої, а також незначні сліди срібла. Певно, то були рештки фотознімків, бо в ті часи для цього використовували солі срібла.
Змінюючи силу променів, закріпивши вийнятий з виливка клаптик, фізики зрештою дістали заплутаний палімпсест — щось на зразок безладно набраних літер і маленьких кружечків, можливо, печаток. Хроматограф відділив сліди друку від чорнила письма, бо, на щастя, чорнило мало мінеральні домішки. Все інше зробили фільтри мікротомографа.
Результати виявилися досить скромними. По суті, вони знайшли посвідчення особи, проте імені прочитати не зуміли, з прізвища лишилась тільки перша літера «П». Це. прізвище могло мати від п’яти аж до восьми літер. На «П» починалися прізвища двох людей, з яких вони мали оживити одного.
