На моніторах відтворили спінограми усіх тих, хто спочивав тепер у рідкому гелії. Це просвічування на всіх рівнях було набагато точніше за рентген і дало змогу визначити вік жертв із точністю від одного до десяти років за допомогою дослідження кісткової тканини, суглобів і кровоносних судин, бо за життя цих людей медицина ще не вміла гальмувати процеси, які звалися склерозом.
Обидва придатні до реанімації чоловіка мали подібну будову тіла, обидва потребували пластичної операції обличчя, а відкладення солей на ребрах і ледь помітне завапнення аорти свідчили про те, що скоріш за все їм було від тридцяти до сорока років. За біографіями, в яких містилися й історії хвороб, жоден з двох кандидатів на оживлення не переніс операцій, які лишили б на тілі рубці. Лікарі про це знали, але покладалися на фізиків: просвічування використовувало магнітний резонанс атомних ядер в організмі. Фізики лише похитали головами: ядра сталих елементів і справді добре зберігаються, але при цьому не мають віку. Інша річ коли б мати справу з ізотопами. Отож фізики знову зайшли в глухий кут. Обидва загиблих колись отримали по 100—200 ремів опромінення.
Оглядати в різних площинах внутрішні органи — заняття абстрактне. А ось картина чорних трупів, умерзлих в азотний лід, особливо вигляд їхніх розчавлених облич був такий, що Герберт хотів уберегти фізиків від цього видовища. В обох загиблих були неушкоджені очні яблука, і це завдавало медикам додаткових клопотів, бо сліпота одного із загиблих, безумовно б вирішила справу на користь того, хто не втратив зір. Коли фізики пішли, Терна сів на платформу з розрізаним кріотенером і сидів, не озиваючись, аж поки не почув Герберта.
— Ну то як? — спитав він. — Котрого?
— Можна ще проконсультуватися з Хрусом… — невпевнено промовив Терна.
— Навіщо?
Терна підвівся, вдарив по клавіатурі, й екран слухняно показав два ряди зелених цифр і одну червону праворуч. Вона застережливо блимала. Терна вимкнув машину, наче не міг витримати цього миготіння. Він знову хотів торкнутися клавіш, але Герберт обійняв його і затримав простягнену руку:
— Годі. Це нічого не дасть.
Молодший колега глянув йому в очі.
— Може, порадитися з… — почав він, але не доказав.
— Не варт. Ніхто нам не допоможе. Хрус…
— Я мав на увазі не Хруса.
— Знаю. Я хотів сказати, що формально рішення прийматиме Хрус, якщо ми звернемось до нього. Буде змушений, як головний лікар, але це жалюгідне хитрування. Зрештою, ти помітив, як він щез. Не будемо зволікати. За годину… вже менше, Гаргнер зменшить швидкість. — Герберт відпустив Терну і натиснув на контакти швидкої допомоги реанімаційного залу.
— Померлих немає,— сказав він. — Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Подивися на це з такого боку.
— Чудово,— відказав Терна, блиснувши очима. — Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.
Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.
— Згода,— мовив Герберт. — За однієї умови. Це лишиться поміж нами і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?
— Розумію.
— Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зможеш ти забути?
— Ні
— А мовчати?
— Так.
— Хоч би хто питав?
— Так.
— До кінця? Терна завагався.
— Послухай… але ж усі знають — ти сам сказав на нараді, що маємо право на вибір…
— Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут, оце тепер.
Терна кивнув головою:
— Я згоден.
— Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два положення. Ти підпишеш?
— Так. Разом із тобою.
Герберт відкрив стінну шафу. В ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витяг свій комбінезон і почав одягатись. Терна зробив те саме. Посеред круглого залу розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав донизу, у спорожнілому залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.
Він повернувся до тями сліпий і безтілий. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання самому собі: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає?
А коли здолав цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталось? Хотів поворухнутися, щоб відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак нічого його не слухалось і він не зміг поворухнути й пальцем.
Він не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані блимання, напружував усі сили, щоб розплющити очі, й, здається, це йому пощастило зробити. Проте він не побачив нічого, окрім тієї ж темряви, що й досі.
