Задумавшись, Стеха тужливо заспівала впівголоса:Ой, що за кінь стоїть,що сива гривонька.Ой сподобалася,ой сподобаласякозаку дівчина!Стеха зітхнула. Співала про кохання, а думала про Арсена. Бідний братику, що з тобою? Де ти? Скільки часу минуло, як від тебе була остання звістка… Ох!Позаду шелеснули кущі. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кінським потом, міцно затулила рота. Стеха заборсалась, як перепілка в сільці, намагаючись вирватись. Смертельний жах залізними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотіла крикнути і не змогла: ганчір'яний кляп забив їй рота, на голову було накинуто темний ковпак з прорізами для повітря, а руки й ноги зв'язано цупкими вірьовками.Двоє – це вона ясно відчувала – підняли її і понесли. По тому, як шелестів верболіз, зрозуміла: несуть до лісу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий від весняної зелені, він широко розкинувся попід горами і на горах, що високо здіймалися по правому березі Сули.«Матінко, голубонько, порятуй мене! Дідусю, лебедику, підіймай хуторян – доганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! Визволь мене від каторги агарянської, неволі бусурменської! – благала вона в думці, зрозумівши, яке страшне лихо впало на неї. – Не дайте ж пропасти, людоньки-и!»Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нічого не могла вдіяти, її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомін їхніх голосів.Нарешті її поклали на землю, а перегодя кинули на коня і прив'язали до сідла вірьовками. Хтось гукнув: «Вйо!» – і під копитами кількох коней загула земля.Куди її везуть?Спочатку їхали лісом, – це Стеха визначала по хльосканню гілля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невідомі їй вершники загомоніли голосніше, ударили ногами коней – і таємничий, хижий загін людоловів шпарко помчав у невідому далину.<p>2</p>Тільки опівдні, коли Стеха не з'явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як вона збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.
– А може, вона, знаєш-маєш, того… і справді втопилась? – розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш-маєш за його безглузду приповідку або Іваником за малий зріст. – Треба пошукати в Сулі!
– Ой, боже мій, дитино моя! Голубонька сиза! – побивалася в невтішному горі мати. – Та навіщо ж я послала тебе із тими гусьми до річки! Чого ж ти, серденятко, полізла в ту холодну воду!
Натовп швидко покотив до Сули. Найметкіші зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокійній гладіні річки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Інші шукали на березі одягу.
Ні тіла, ні одягу не знайшли.
– Знаєш-маєш, може, вона того… на глибочінь запливла, – продовжував відстоювати свою думку Іваник. – А там того… і втопилась?
– В одязі, чи що? – спитав дід Онопрій. – Верзеш казна-що!
– То де ж вона поділася… того… знаєш-маєш? Дід Онопрій здвигнув плечима і, низько похнюпивши голову, побрів до двору. За ним рушили всі. На березі лишився один Іваник.
