Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під'їжджав до Канева. Те, що Звенигора і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорено, села спалено. Тисячі чоловіків, жінок і дітей татари потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили турків і татар. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.
Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п'ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.
– Ех, і почастую вас, браття! – вигукував він, коли був у доброму настрої. – Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!
Але минали спалене село чи містечко – він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.
Коли перебралися через Рось, він весь час був попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, зупинився і зліз з коня. Тут і наздогнали його друзі.
Він стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…
Нарешті Звенигора торкнув Гриву за плече.
– Поїдемо, Степане.
Грива рушив мовчки і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір'я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.
– Тут була моя хата, – промовив глухо, ніби сам до себе.
Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні ушули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори. І застиг так у німому горі.
У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша?
Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх.
– Ха-ха-ха! Приїхали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!
Звенигора аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.
Так ось як зустрічає його рідна земля!
Він швидко повернувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому чорному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах.
– Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим горем, неприкаяні! – Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. – Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!
Тільки тепер Звенигора зрозумів, що вона вважає їх за турків, її ввів в оману їхній спагіївський одяг.
– Ми не турки, матінко! – кинувся він до неї. – Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… Повернувся.
Він показав на похилену постать товариша.
Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої.
– Тітко! Тітко Катерино!
– Степане!
Вони обнялися.
– Де ж… мої? – видавив Грива.
Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев'янілість, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.
– Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!
– Хто спалив?
– Татари.
– Тут? У хаті?
– Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…
– А потім?
– Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Заперлися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…
На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах – відчай і лють.
– Ходімо до церкви. – І рушив перший.
На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого-небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб'язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.
– Носитиму вас біля серця, – сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, – до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. – Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!
Він підійшов до коня. Скочив у сідло.
– Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо!.. Прощайте, тітко Катерино.
