– Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?
– Чого ти від мене хочеш? – прохрипів Чорнобай.
Звенигора рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.
– Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!
– Я там не був, – прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Звенигора зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.
– Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, – ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!
– Її нема у мене!
– Але ж ти був у Дубовій Балці!
– Не був!
Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа.
– А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?
Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.
– Чого ж мовчиш? – струснув його Звенигора.
– Та що з ним говорити, панове! – вигукнув Спихальський. – Пальни, Арсене, в пістоля – хай гине до дзябла!
– І справді! – підтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзів. Він ще вагався.
– А як же сестра?
– Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
– Ну, якщо так, – смерть негідникові! – Звенигора підняв пістоль.
– Стривайте! – прохрипів Чорнобай. – Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!
Звенигора перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.
Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев'яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.
Звенигора і його друзі стали посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.
Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт – і на очах ошелешених вояків Чорнобай зник. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.
– Прокляття! – вирвалось у Звенигори.
Всі кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев'яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили там нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.
Звенигора заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Воїнов схопив його за руку.
– Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! – Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна, – пороховий дим заволік неширокий отвір.
Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.
– Стій, псякрев! – метнувся за ним Спихальський. Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива. Притиснув до стінки. Звенигора відвів важку руку товариша.
– Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! – І до пахолка: – Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?
– Господар мене заб'є. Помилуйте, вашмосць!
– Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!
– У нього кілька тайників…
– Кажи всі!.. Один – у вітряку – я сам знаю…
– Два тут, у фортеці. Один – у стіні, хід з конюшні… Я покажу. Але там зараз немає нікого…
– А другий?
– Покляніться, що відпустите мене живого.
– Відпущу. Ось тобі хрест!
Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув.
– Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між конюшнею і коморою… Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці-собака… Зрозуміли?
– Зрозуміли. А більше нема ніде?
– Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб… Але то для зими.
– Ясно. Як же тебе звати?
– Минкою.
– Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!
Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романовоі кулі. Він кумельгом скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, він намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут же на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.
