Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого – ятаган і поспішно вийшов на подвір'я.
Тут вешталося чимало людей – наймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посіву – саме сіяли пізню гречку, другі чистили гній у стайнях, треті вешталися без діла.
Побачивши господаря, всі враз заметушилися.
Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:
– До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!
Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю – шаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполох – і уривчасті згуки дзвону полинули ген-ген по околиці.
– Сідлайте коней!
Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.
Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.
– За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!
Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!
Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортеці.
Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.
– Тут, – сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.
Звенигора з Романом підняли досить-таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою.
– Стехо, – тихо погукав Звенигора, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. – Стехо! Сестричко!
У нього над головою згромадилися товариші й односельчани, що поїхали з ним. Всі затамували подих.
З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.
– Стехо! Ти тут? Це я – Арсен! – гукнув козак щосили.
– Арсене! – не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впізнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з'явилося четверо дівочих облич. Запорожець побачив змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.
– Драбину! – крикнув Звенигора.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.
– Сестронько!
– Братику! Арсене! Де ти тут узявся?
В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вітром здуло – десь зник.
– Чорнобай скликає своїх людей, – сказав Роман.
– Так, проґавили ми його, собаку! – глухо відгукнувся Арсен. – Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для дівчат осідлайте Чорнобаєвих!
Поки сідлали чотирьох огирів, Звенигора віддавав накази.
– Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду! На допомогу візьміть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Іваника, – і тихо додав: – З нього мені мала допомога, а вам усе-таки жива душа… -Потім голосно: – Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас на Інгульці!
Сонце зайшло, і на землю спадали сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними – решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений.
– Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? – спитав Звенигору. – Невже так і поїдемо?
– Не треба, – скрушно махнув рукою Звенигора. – Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви…
– Як знаєш, пане добродзею, – буркнув Спихальський. – А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!
Звенигора не відповів. Попереду, з узвозу, виринув кінний загін. Хоча до нього було не менше двохсот сажнів, і Арсен і пан Мартин зразу впізнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впізнав його і Роман, бо миттю звернув ліворуч і погнав зі своїми людьми поза селом до лісу, що чорнів удалині. Звенигора прикинув оком і зрозумів: у Чорнобая більше людей. Встрявати у рукопашний бій небезпечно. До того ж йому не хотілося ризикувати життям чи здоров'ям своїх односельчан. Тому він вирішив їхати слідом за Романом у надії, що скоро наступить вечір, і темрява сховає їх від переслідувачів.
Чорнобай розгадав задум козаків і, зрізавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.
