– Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому!
Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв руку – поволі гамірливий натовп угамувався.
– «Запорозькі козаки турецькому султанові, – почав читати писар. – Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим… їжака не вб'єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!»
Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.
Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там трапилося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і хвороба, заразний, – і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім справа, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскип і пальнув з гармати.
Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша булавою.
– Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини?
Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього.
– То ми, батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!
– А хіба що! – охолов кошовий і повернувся до писаря: – Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?
– Підписав, батьку.
– Отепер – гарно! Перепиши начисто – і віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко!
– Батьку, серед послів – мій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його, – звернувся до кошового Звенигора.
– Ні, ні, ми не татари! – заперечив Сірко. – Зустрінеш в іншому місці – роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!
Звенигора незадоволено пошкріб потилицю, але перечити кошовому не посмів.
Сірко підняв булаву. Його загоріле, пооране шрамами і зморшками обличчя враз посуворішало. Виразні темно-сірі очі під густими зламами брів блиснули, мов криця.
– Браття, отамани, молодці! А тепер слухайте наказ: ділом ствердимо чортовому султанові нашу відповідь! Поки Кара Мустафа стоїть під Чигирином, пошарпаємо турецькі і татарські сили побіля моря!.. Кирилівський, Донський, Канівський і Полтавський курені підуть з наказним отаманом Рогом промишляти під Тягин. Корсунський і Черкаський – на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Лубенським, Переяславським, Іркліївським потягну вниз по Дніпру… Землею і водою будемо битися з проклятими бусурменами!
Флотилія запорозьких човнів-чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.
Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько-татарської фортеці Кизи-Кермен.
На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.
Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отамани – ніщо не мине їхнього зіркого ока!
Ось кошовий подав знак – і передня чайка притишила хід.
– Суши весла! Суши весла! – почувся приглушений гомін. – Зібратися в круг!
Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.
– Браття! – промовив Сірко тихо. – Насупроти нас, за оцією косою, – Кизи-Кермен. Фортеця міцна, майже неприступна! В ній багато гармат, велика залога. Стіни кам'яні, високі – не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти її, треба, мабуть, не головою битися об стіни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мозком…
Над човнами, мов подих ранкового вітерця, прошелестіло загальне схвалення. Козаки вірили, що Сірко що-небудь придумає.
А кошовий говорив далі:
