Сходило сонце. Туман швидко розсіювався, і на протилежному боці Дніпра вималювалися нечіткі обриси зубчатих фортечних стін.
Слід було поспішати. Скинувши у воду непотрібні тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду і побіля берега прудко потягли назад, до чайки.
Сірко підняв булаву – сотні козацьких очей прикипіли до неї. Все було готове до нападу: гаківниці на носах чайок заряджені, пістолі та мушкети набиті порохом і олов'яними льотками, шаблі пристебнуті до поясів.
Кошовий давав останні розпорядження.
– Арсене, твоя справа – захопити ворота і протриматись у них до нашого підходу! А тоді, синки, – звернувся він до всіх, – рубай, криши невірне сім'я! Щоб аж у Бахчисараї та Стамбулі відчули, як одливаються ворогам сльози і кров наших людей! Та ось і сонечко сходить, а з ним Метелиця знак подає, що дорога через Дніпро вільна… Ну, хлопці, з богом! Арсене, голубе, на тебе вся надія!
– Не сумнівайся, батьку! – відповів тихо Звенигора. – Зробимо все як слід! – І до своїх на каюці: – Ну, друзі, вигрібаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричіть же не по-нашому, а по-татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла!
Каюк сколихнувся і швидко полетів по спокійному дзеркалі зарічка. За ним рушила вся запорозька флотилія, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна і помітно відстала. Каюк обігнув мис і вирвався на широку гладінь основного русла Дніпра.
Туман майже розвіявся. На тому боці, на Тавані, приблизно за версту від каюка, зажовтіли ніздрюваті стіни Кизи-Кермена, викладені із черепашника. На високій вежі мляво колихалося біле турецьке знамено з червоною габою по краях і кармінним півмісяцем посередині.
На березі, перед фортецею, незважаючи на ранній час, сновигало кілька татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалині човен, вони завмерли, повитягали шиї, – намагалися розпізнати людей, що пливли до них.
– Налягай, хлопці, на весла! Дужче! – підбадьорював Звенигора козаків. – Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше.
Човен прудко мчав до острова.
Раптом з-за плавнів виринуло кілька запорозьких чайок. А за ними – ще і ще… Татари на березі дико заверещали і помчали до фортеці. На стінах зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зі свистом пронеслося над каюком і шубовснуло в воду.
Рибалки вскочили в фортецю, і за ними зачинилися важкі, окуті залізом ворота.
– Кричіть, хлопці! Бо ті голомозі чорти ще не признають нас за своїх! – сказав Звенигора і перший загукав по-татарському: -Ойє, правовірні! Не зачиняйте брами! Ми із коліна Шаяхмета! Врятуйте нас!
Але було ще далеко, і на стіні, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати.
– Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже маєш дужий голос! А то втретє як бабахнуть, то й кісток не позбираємо! – гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до січового реєстру і, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня. – Крикни, щоб перестали стріляти!
Тхір приклав долоні до рота і загукав:
– Ойє, оглан-джан! Не стріляй! Свої! Свої!
Зі стін замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, і переодягнуті татарами запорожці з галасом і зойками сипнули до фортеці. Добігши до воріт, вони відчайдушне загрюкали. Ті, хто добре вмів по-татарськи, навперебій волали про допомогу.
Однак ворота не відчинялись. Тільки вгорі, на вежі, з оглядового віконця висунулася кругла голена голова татарина.
– Ойє, оглан-джан! – зарепетував Тхір. – Відчини! Аллах віддячить тобі за добрість твою! Не дай загинути від рук невірних!
Татарин заморгав очима.
– Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити ворота!
– Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея – хай аллах продовжить його літа! – козаки посічуть нас, як безмозких валахів!
Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки, Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.
Бачачи, що перелякані охоронці фортеці не наважуються відчиняти ворота, Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.
– Гей, ви, боязкі шакали! Дурні ішакиї Я посланець великого візиоа Мустафи-паші! Я везу важливий лист від візира сонцеликому султанові – хай славиться його ім'я!.. Відчиніть негайно ворота, паршиві свині! Чи ви хочете навмисне віддати мене з важливою звісткою в руки тих шайтанів, прокляття аллаха на ваші голови!
Якийсь повновидий ага перехилився з бійниці, запитав:
– Ти хто?
– Сафар-бей! Посланець Мустафи-паші! Відчиняйте ворота!
Ага сплеснув руками.
– Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
По дерев'яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев'яні підойми – і ворота розчинилися.
Запорожці ринули в замок.
– Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. – Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр… Ти пам'ятаєш мене?
– Звичайно! – відповів Звенигора, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.
