І ніч, і придніпровські пагорби в одну мить здригнулися від тупоту, крику, гуркоту гармат і мушкетної стрілянини. Велетенською підковою – на кілька верст – завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько.
До самого світанку битва лютувала з перемінним успіхом. Турки й татари всюди чинили відчайдушний опір. Сили сторін були майже рівні.
Тоді Самойлович і Ромодановський кинули в бій два свіжі піхотні полки. Поріділі ряди турецьких аскерів не витримали навального удару – здригнулися і покотилися назад. Стрільці й сердюки перемахнули через ворожі шанці, врізалися в натовп утікачів, сіючи серед них страх і замішання.
Звенигора з Рожковим та Іваником опинилися в самій гущі бою. Резервні сердюцький та стрілецький полки наступали якраз на їхній позиції і затягнули з собою і їх у прорив, що утворився в турецькій обороні. Вони бігли разом з усіма, кричали, вимахували шаблями і рубали темні постаті, що виринали зі світанкової імли.
Коли вибігли на горб, побачили, що й праворуч і ліворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними – кроків за двісті – на високій могилі мріло велике шатро, біля якого на тонкій тичці майорів білий бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сірій імлі годі було розпізнати, хто то, але якесь підсвідоме чуття підказало Звенигорі, що перед ними – сам візир Кара Мустафа з почтом… Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок – і…
Тут запорожцеві спало інше на думку. Не раз і не два вчив його старий Метелиця: «Якщо хочеш меншими силами здолати могутнішого ворога, зроби щось таке, щоб посіяти в його серці страх! Убий у ньому віру в перемогу!» А хвилина для того, щоб підсікти бойовий дух яничарів, якнайкраща.
Звенигора зупинився, приклав долоні до рота і голосно, щоб пересилити клекіт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бік, а потім у другий:
– Ойє, правовірні, уруси. обійшли нас! Хан Мюрад-Гірей, хай буде навіки прокляте його ім'я, ганебно відступив з поля бою! Ойє, вай, вай! Вірні сини падишаха, будемо стояти на смерть на цій землі сарматській, але ні на крок не відступимо! З нами аллахі
Дужий голос козака грімкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленіли у вирі смертельного бою. Страшні слова про відступ і втечу хана, про те, що уруси обійшли і ось-ось ударять з тилу, стократ повторені десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед турецького війська. Хай не всі повірили їм, хай аги і паші скільки хочуть спростовують їх – діло зроблене! Ті слова, мов шашіль, підточать бойовий дух вояків, заповзуть холодним липким страхом у їхні серця, сколихнуть непохитні досі яничарські ряди.
– А тепер – уперед!
Звенигора наздогнав Кузьму й Іваника.
Вони повернули трохи ліворуч, де виднівся на тлі ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки воїнів. Попереду безладно відступали, здіймаючи галас, поріділі турецькі сотні. На горбі, коло шатра, кілька яничарів з почту візира, побачивши, як нестримно накочується на них вал стрільців і козаків, пронизливо закричали:
– Уруси!
Їхній крик сполошив візира та його варту. Аскери спішно сідали на коней.
– Ура-а! – раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. – Хлопці, хапайте Кара МустафуІ
Стрільці – а їх усе більше й більше вклинювалося в пролом – кинулися до шатра. Їм назустріч розверталися лавою кінні вершники. Гостро блиснули шаблі. Ще мить – і схили горба обагряться кров'ю.
Але почет і варта візира чомусь не прийняли бою. Чийсь різкий окрик змусив аскерів повернути коней назад і прикриваючи собою вершника в білому тюрбані, помчати геть.
Звенигора підбіг до шатра, рубонув шаблею по сосновій ворині, на вершечку якої теліпався кінський хвіст. З другого боку рубонув Кузьма Рожков. Тичка схитнулася, переламалась. Бунчук, окресливши в блідо-голубому небі півколо, упав на землю. Іваник зірвав його з древка – запхнув собі за пояс.
– Ге-ге, було мало не спіймав візира за бороду, знаєш-маєш! Ото був би ірой, коли б привів його до гетьмана та сказав: «Ось, ясновельможний пане гетьмане, сам візир турецький Мустафа! Уклінно дарую його тобі, вашмосць…» А гетьман задоволено мружить очі, відповідає: «Спасибі, ірой! Чим же нагородити тебе?» А я сказав би: «Чим ваша ласка зволить». Гетьман тоді: «Дам тобі сім пар волів». А я йому: «Навіщо мені сім пар волів? Я й з одною на своєму полі управляюсь… От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вірну службу залізного панцира й шолома». – «А для чого тобі?»-«Та як же, пане… То буде вірний захист від жінчиного макогона. Як тільки суне до мене, я панцира на себе, шолома – на голову, а тоді – лупцюй, клята, хоч сказисяі»
Стрільці зареготали. Найспритніші вже потрошили шатро візира. Звенигора й Рожков з висоти могили оглядали поле бою.
На сході світало.
Страшний тривожний крик струсонув турецьке військо. Не бачачи бунчука над наметом візира, аскери повсюдно схитнулися, пойняті смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обійшли! Правда, що татари втекли! Загальне замішання охопило всіх.
