Передні яничари повернули назад, тікати. Але тікати було нікуди: вузький прохід геть забитий людом.
– Ха-ха-ха! – ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік…
Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум'я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеці – і рухнули всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.
Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола…
Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу Рожкова підхопили чиїсь дужі руки, підвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора. Роман лежав на землі.
– Рожков! Живий! – вигукнув генерал і радісно притиснув стрільця до грудей.
– Живий, – тихо сказав Рожков і тихо додав: – А Грива…
Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.
На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушне бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.
Побачивши, як безславно гинуть його воїни, генерал Гордон скочив у воду, закричав:
– Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!
Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.
Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк полковника Коровки загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старіший, які розгубили своїх вояків у цій страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллю – досягти протилежного берега.
Його вразила несподівана думка – невже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша, – і тому гинуть безславно…
Хто ж винен? У думці він кляв усе на світі: Ромодановського – за його необдуманий, поспішний наказ, себе – за сліпе виконання того наказу, турків, темряву, Тясмин, що став на перепоні…
Поблизу розірвалася бомба – сійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, генерал не був поранений.
Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега… За ними вступив у воду і Звенигора з Романом. На березі з'явилися яничари, їхні різкі гортанні крики залунали над криваво-темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті. хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.
Підтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрібав правою рукою, вкладаючи в неї і всю свою силу і надію на порятунок. Одяг зразу обважнів і тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук і ніг каламутна, навпіл із тванню вода заливала рота. Роман втратив багато крові, ослаб і, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхні. Арсен поволі тягнув його за собою обминаючи знесилених плавців, що, гублячи надію, все ще борсалися серед куширів, кострубатих паль і слизьких холодних колод.
Неширока річка Тясмин, але глибока, і вже не для одного стрільця й козака стала могилою. Не одній матері посріблила передчасною тугою голову, не одну сотню маленьких діток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим…
Роман зовсім знесилів. Навіть уже не міг сам триматися за Арсенів одяг. Звенигора теж втрачав останні сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвішувалися гілки верболозу, калини. Здається, простягни руку – і вхопишся за них. Та ба! Тут, на закруті річки, в чорториї, течія була бистра і зносила вбік, а вир засмоктував на дно.
Незважаючи на те, що нічна вода холодила. Арсенові стало жарко. Невже доведеться потонути? І ніхто ніколи не розповість Златці, де подівся її коханий, не вкаже його могили? Не принесе матері в Дубову Балку звістки про останні хвилини козака?
