Звенигора пішов у наступ. Його шабля завертілася з блискавичною швидкістю. Гамід ледве встигав відбивати небезпечні випади козака і відступав усе далі й далі на середину майдану, захаращеного трупами яничарів. Це створювало нові труднощі для обох бійців. Потрібно було слідкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, сліпа випадковість могла стати фатальною.
– Гяур! Собака! – цідив Гамід, стримуючи навальний натиск свого колишнього раба. – Рабе! Ти зараз станеш віч-на-віч із аллахом!
– А може, ти, Гаміде? -посміхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарів, що лежали хрест-навхрест один на одному. – У тебе більше підстав зустрітися з ним сьогодні!
Він зробив глибокий випад і відчув, як шабля тупо ввійшла в груди спахії. Гамід охнув і поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо він раптом зібрав усі свої сили і сторчма, як списа, кинув свою шаблю в Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помітив той небезпечний рух ворога і встиг трохи відхилитися. Шабля про-свистіла побіля вуха, зачепивши тільки ефесом, і шурхонула в сніг.
Наступний удар запорожця був невідворотний: Гамід закинув назад голову і важко впав на стоптаний закривавлений сніг.
– Ну, браття, гайда! Будемо кінчати супостатів! – Сірко з Метелицею і Сікачем побігли до східної стіни, де ще вирував бій.
Звенигора витер шаблю і заглянув у непорушне обличчя свого мертвого ворога. З Гамідом було покінчено. Він лежав горілиць, великий, важкий і зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке він хотів зробити своїм.
Позаду почувся скрип снігу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволі наближався турок. Тінь від куреня закривала його обличчя. Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:
– Салям, Арсене! Не впізнаєш?..
– Ненко!
– Так, я Сафар-бей… Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару.
– Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім'я – Сафар-бей! Тільки через цю потвору, – Звенигора показав на труп Гаміда, – ти став яничаром…
– Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…
– Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! – вигукнув Арсен. – Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!..
Ходімо зі мною!
– Куди?
– Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає.
Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці.
А завтра – побачимо.
Він схопив агу за рукав і потягнув з майдану.
Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січову вуличку і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. «Хто б це міг бути? Турки? Не схоже. А своїм- чого б тікати і ховатися», – подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з куреня.
– Ось чийсь жупан – переодягайтеся швидше! – почувся перший голос. – Під виглядом козаків здеремося на вал, а звідти плигнемо вниз, на той бік, – і шукай вітра в полі!
– Ні, у мене інша думка, Тхоре, – відповів другий голос. – Ми повинні відчинити браму. Хан з військом увірветься в Січ і затопить її ординцями! Їх тут- сорок тисяч!
– Ви збожеволіли, пане Чорнобаю! – обурився Тхір. – Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку – і гайда на вал!
– На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся – поламаєш ноги та й будеш якраз .у руках запорожців!.. Ні, єдиний вихід – руками татар знищити Січ! Вона для нас – як більмо на оці!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходімо!
Роман вихопив з-за пояса пістоль, звів курок. Відступив од дверей… Так от які птахи залетіли сюди! Сам Чорнобай із своїм пахолком!
Двері широко розчинились – і на порозі вималювалась темна постать.
Прогримів постріл. Передній – то був Тхір – упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад і проходом, поміж довгим столом і полом, побіг у глиб куреня.
– Стій! Стій, недолюдку -прокричав Роман і побіг слідом.
Чорнобай скочив на піл, пригнувся і раптом шуснув у вибите вікно.
– Не втечеш, собако! – кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна і кожухи, безладно розкидані запорожцями під час тривоги.
Він добіг до вікна і прожогом вискочив крізь нього надвір. В ту ж мить позаду хтось хекнув, ніби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снігу. Це його врятувало. Чорнобай цілився в голову – і шабля, розітнувши повітря, до самого пруга ввігналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. їхні шаблі кресонули іскри.
Бій між ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигирині ще давалося взнаки, і Роман, відчуваючи, як хитнулася під ногами земля, почав поволі відступати назад. Підбадьорений успіхом, Чорнобай ще більше посилив натиск, щоб якнайшвидше покінчити з козаком.
