Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гаміда.. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спахія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар-бей, забувши про своє становище, іронічно посміхнувся. Цікаво, чи далеко зуміє втекти Гамід? Дуже вже помітна у нього постать.
Гамід не бачив Сафар-бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар-бей вважав за доцільне не нагадувати Гамідові про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спахія. Невже він ризикне вискочити з своєї засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.
Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль – у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спахія?
3 пістоля блиснув вогонь – гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З-за рогу куреня вискочили два козаки і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє.
Зупинилися.
– Ах, ти, чортяка! – вигукнув дебелий старий козарлюга. – Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!
– Не сумніваюся, – відповів сивовусий міцний козак. – Куля цьвохнула над самим вухом… На піввершка вбік – і не було б раба божого Івана! – І раптом закричав: – Хлопці, візьміть-но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!
– Схопили! Ведуть! – вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.
З-за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним – два запорожці. Сафар-бей мало не скрикнув: один з них – Арсен Звенигораї
Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:
– Ти мене знаєш, турчине?
Звенигора переклав запитання.
– Урус-шайтан… Я зразу впізнав тебе, – глухо відповів Гамід.
– Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?
– Знав. Я був на Січі з посольством… І добре роздивився на тебе.
– Гм… І вирішив прикінчити?
Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.
– Сікачу, відведи його в холодну, – сказав Сірко. – Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!
– Батьку! – кинувся до кошового Звенигора. – Не можна відпускати цього собаку живого! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!
– Хто ж це?
– Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!
Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.
– І справді лютий, – промовив Сірко. – Але ж якось гидко рубати беззбройного…
Звенигора простягнув спахії відібрану у нього шаблю.
– Бери – захищайся!
– На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Він може тебе поранити!
– Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамід не розумів, що від нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків'ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.
Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Звенигору. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, – чи так чи інакше – кінець! Тож єдиним його помислом було прихопити на той світ із собою і свого лютого ворога – запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.
Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм. Сафар-бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Звенигорі, і Златка залишиться на чужині вдовою. З якогось часу він звик до думки, що в нього є сестра і навіть почав відчувати братерську любов.
Двобій проходив з перемінним успіхом. Звенигора був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкіл у старого Метелиці, зате Гамід накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звіра і тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б'ється не на повну силу, а грається з ожирілим і неповоротким спахією.
Врешті, Сіркові набридло мерзнути в самій сорочці на морозі, і він гукнув:
– Кінчай, Арсене!
