Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу — що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей — Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре — кілька обласних центрів і дорогу від міста до села-батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта — терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна це край, де щось інше — на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси,вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом — різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території — це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки,розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться,переплутуються, зав'язуються ґудзами, обриваються, але не щезають.На цій землі неможливо торкнутися до одної волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто — сісти у будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов'язково виявиться, що місце це невипадкове.
07.02 Ще дотепер улюбленим гостинцем, привезеним гуцульським дітям з базарів Косова, Коломиї, Кутів і Вижниці є сирні коники. Вони продаються майстрами цієї справи за якісь копійки, видаються чимсь звичним і примітивним. Але вони — одне з найбільших див Гуцульщини.
По-перше, сир. Сир із коників зовсім не такий, як інші види сиру. Він сухий, дуже смачний і волокнистий. Коника можна мало не розсукати, відриваючи тонкі волокна чи жмутки волокон уздовж цілого тіла. Цей сир бездоганний до вина. У сухому червоному вині, взятому до рота разом з кусником коника, сир стає подібний на ґуму, на в'язку і пружну поживну речовину. Смак цього сиру є найвищою концентрацією можливостей молочного сенсу. За законами екології, за законами перетворення енергії один старий коник — це кілька копиць найпахучішої трави із сонячних альпійських лук у карпатській Чорногорі. Кілька таких коників могли б стати поживою на кілька днів якомусь альпіністові чи, скажімо, пілотові повітряної кулі-монґольф'єра.
Але смак смаком. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. У їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і знаковість, які відкидають нашу пам'ять на кілька тисячоліть назад — коли всього було дуже мало, але все було надзвичайно важливим. Якась трипільська естетика, викопана із землі і з найглибших пластів підсвідомості. Тим часом сир — один із найнепридатніших пластичних матеріалів. Колись коників робили лише пастухи на полонинах. Але вже понад сто років полонинські скульптурки втратили значення таємного послання з полонини і тепер виробляються лише жінками.
У тепле молоко додається трохи ґлєґу — і молоко кисне. З нього роблять сир текучий і одночасно в'язкий. Шматочки такого сиру запихають у гарячу воду і там швидко ліплять якусь фігурку — є коники, олені, баранчики, калачики. Коники можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло.
Зліплену скульптуру треба вкинути до розчину солі, щоб сир закріпився. Від того, яка концентрація солі, залежить стійкість сирної фігурки. Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони – надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне.
