У мене не було жодного сумніву щодо того, що я помер. Власне, зважаючи, як прогресувала моя хвороба і як погано я почувався, нічого дивного в цьому нема. Смерть не лякала мене. Лякала думка про все те, що я маю покинути. Хоч скільки готуйся до цього, хоч скільки роздумуй, проте смерть ніколи не буде гарним подарунком ані для тебе, ані для близьких тобі. Особливо коли виводиш букви в записках для нареченої, а сил стає тільки на одну букву за раз. І тому всі твої слова до неї такі скупі. Я намагався вкласти головне: «Не плач. Не плач…»
Кулаки стиснулись самі по собі. Я у своєму тілі. У плоті. Опустив погляд. О! Навіть в улюбленій жилетці.
Проте це місце не нагадувало жодне з місць, куди потрапляють мертві відповідно до давніх книг чи відомих мені релігій. А я мав необережність вивчити їх доволі досконало, коли ще планував жити довго й щасливо, а не стояти в улюбленій жилетці бозна-де. «Бозна-де» мало вигляд паркової алеї з побитою бруківкою і кущами у вельми захаращеному стані. Білий туман наповзав, ніби дим.
— Я помер? — спитав, сподіваючись, що хтось мені відповість.
— О боги Тріади, ну годі комедії, — відповів мені голос, у якому було щось дуже скрипуче й неприємне. — Знаєш, як мені обридло відповідати на це запитання і всім усе пояснювати?
— Не знаю.
— О, бачиш! Іще один! Нічого вони не знають, нічого вони не хочуть… — завів голос. — А потім зникають — лишається оплакувати. Так, давай послідовно. Без того в нас ніяк. Хто ти такий і як тебе сюди занесло?
Я сховав руки в кишені, правою намацуючи срібну табакерку. Вона була на місці. Гаразд. Отож теорія про те, що нічого з нашого світу з собою після смерті не забереш, — помилкова. Шматочок Доанни, а точніше, її подарунок, досі зі мною. Благословенна будь, смерте, якщо дала мені таку поблажку.
— Я Аїден Фаулі-Прейшер. І я підозрюю, що або вже помер, або ж у мене така лихоманка, що бачу шикарні галюцинації.
— За галюцинації ти мені ще відповіси! Аїден… Фаулі… — Голос замислено повторив моє ім’я тричі, а тоді щось хруснуло, і відповідь пролунала вже зовсім-зовсім інакшим тоном. Він звучав налякано: — Ти… ти Аїд? Сам Аїд? Чи Аодх? Аед?
— А-ї-ден, — повторив я мало не по літерах. З дитинства звик, що люди люблять перепитувати моє ім’я, проте мені воно дуже подобається. І Доанна вміє вимовляти його так тихо, пошепки, сплітаючи «й» та «і» в «ї», а потім розтягуючи «д» на старовинний манер, і виходить таке ніжне «Аї-і-дхее», що мені аж мурашки по спині розбігаються.
